Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

style="">Відтак пішком, без крейцара в кишені,

На філософію пішов у Львів.

Засіло в лоб мені лікарство, наче пень твій,

І не хотів я брать попівських тих стипендій».

 

В автографі (с. 20) між 24-28-ою (за пізнішою нумерацією між 25-29-ою) строфами, які відповідають 29-30-ій строфам першого розділу друкованого тексту, є ще одна строфа, закреслена поетом:

 

«Болить мене те ваше щире слово,-

Сказав він сумно.- Бо на мене б’ють

Ті стріли гострі!» Затряслись нервово

Уста його, зносилась швидше грудь.

«Коли згадаю, як мене чудово

Манила юність і яку я путь

Обрав, що сил, надій по манівцях розтратив,-

То й думаєсь мні: ні, запізно вже вертати!»

 

Наступній частині першого розділу друкованого тексту відповідають загалом такі строфи (за винятком 39): 55 25-а (с. 23), 26-27-а (с. 24), 24-29/33-я (с. 20-21), 23/30-а (с. 12), 31/35-35/39-а (с. 22-23).

У першому розділі є ще 21 ½ строфи. Вони йдуть після 23/30-ої строфи (с. 12), яка відповідає 35-ій строфі друкованого тексту, що започатковує новий епізод: Євгеній і Дорош їдуть в маєток: «Возок легенький і дорога рівна...». В автографі розповідь продовжується:

 

24/31

Знакомі наші поруч посідали,

І луснув бич, аж вкруг пішла луна,

Побігли коні, аж огню кресали

Копитами. Дорога кремінна

Тяглась, мов струна, і щезала в далі...

Мовчали путники, немов із дна,

З глибин душі їх дух видобуває мислі,

Щоб, прибрані в слова, в ярких картинах блисли.

 

25

І швидко дружня почалась розмова

Під шум ріки й торохкання коліс -

Про Ярка, прудко, якось згарячкова

Питав Микита і чи не привіз

Від нього гість написаного слова?

«Авже[ж] привіз».- Микита аж підріс,

Аж затремтів.- «Ну-ну, все ж таки догадався!

Два роки вже письма його я дожидався». 56

Та годі щось розмову розпочати,

Мов зимний камінь поміж ними ліг.

Микита, видко, рад був щось питати,

Натужувавсь, та слів знайти не міг.

Євгеній чув, о чім той рад би знати,

Та радше в смерті б був ступив поріг,

Ніж мову розпочав про те болюче діло,

Що в серці наче ржа його мулило й їло.

 

26

Микита посумнів. «За ті два літа

Що я натерпівся за нього! Адже ж він

За брата й сина мні. До того світа

Наук ідей і поступових змін

Один він в’яже мя,- лиш ним огріта

Душа взнеслась колись над той загін,

По труді на свій хліб до труду для громади,

До труду спільного - з його намов і ради. 57

 

27

І він два літа тому щез зі Львова,

Мов камінь в воду,- вістки не подав:

Куди, за чим? Пішла по людях мова,

Що він в любві якесь нещастя мав,

То знов, що в поєдинку, десь близ Гдова,

Чи вбив противника, чи сам упав...

Що я намучився, питав, писав, як вмію,

Щоб слід знайти! Дарма. Вже стратив я надію…

 

28

Аж тиждень тому карточку від нього

Дістав, коротку,- в ній лиш те мні рік:

«Будь ласкав в дім приняти друга мого

Євгенія, недужий чоловік.

Приглянь його, як би й мене самого.

Труд, мірність, лад - се весь для нього лік

До тебе загощу колись, як тут віддишу,-

А про минувше - ну! як буде час, напишу».

 

30

Не думайте, що се пуста цікавість!

Для вас він друг, для мене більш, як брат.

Колись його талант, наука, жвавість

Були миліші мні від всіх наград,-

То й нині, чи весела, чи сумна вість,-

Я тільки певність, певність мати рад.

Два роки вже ота непевність б’є мя в тім’я,

Що се за біль! Та ні, ось все вам розповім я.

 

31

Отець його попом був в нашім біднім

Селі, давно, ще в панщиняний час.

Стогнав тоді народ в ярмі негіднім,

Прибитий, темний, бидло, скотопас.

Чи людської душі найдесь хоч слід в нім -

О те пани перечились не раз

І гнали буками на труд, топтали сміло

Без намислу його і честь, і душу, й тіло.

 

32

А пан у нас був лютий, мов звірюка,

Шляхетська воплоченая бута.

Ніяких прав не знав він, окрім бука,

Ніяка власть му не була свята.

Для нього не була велика штука

На ланц прип’яти хлопа до кута,

І рік цілий держать, як пса, порівну з псами,

І цвігати щодня в проході канчуками.

 

33

Ще й досі, хоч вже тридцять літ, як вмер він,

Тремтять старі, коли згадать о нім.

За кару голих він в’язав до бервін

І в спеку сонця клав по дню цілім

Або в мороз тріскучий. Дотепер він

Єсть пострахом селянським дітям всім.

Судьбі він наругавсь, судьба його й здавила:

Страшне життя його страшна і смерть скінчила.

 

34

Важке було життя попа сільського,

Де був такий скажений, дикий пан.

Тим тяжче ще було вно для такого,

Як Ярків батько, що поняв свій стан.

Як службу бідним, бій напротив злого,

Обмивання тяжких, кривавих ран,

Котрі народові день-денно наносила

В безпам’яті сліпа, брутальна, груба сила.

 

35

Признаюсь вам: людей чимало знав я

І заглядав в їх серця й мислі зміст,

Но другого такого не видав я!

Так простий, щирий і не знав, що злість -

З природи ворог всякого безправ’я,-

Слуга й герой, наскрізь ідеаліст.

Де другі кидались - він смирно йшов з дороги.

Де другі падали, він кидавсь без тривоги

 

36

Донині живо бачу ще в уяві

Його