Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

спокійну, чесну, тиху стать

Низенький, очі сяють, все ласкаві,-

Ще чую, як слова його летять,

Так ясні, мов потічок по мураві,

І серце в груді тішать і пестять.

Де, як навчивсь він їх? З книг? Чи під жизні гнетом?

Ні, вчителем тра тож родитись, як поетом!

 

37

Мабуть, і школа ум його ззарана

Звернула на важку народну путь.

Чуття звернула к тим, котрих тирана

Важкії руки тиснуть і гнітуть.

Він другом був поета Маркіяна,-

Розстаючись, оба́ вони, мабуть,

Клялись весь вік служить святому заповіту:

В народі свідомість здвигати і освіту.

 

38

Бувало, все з полудня щонеділі

Наш піп Іван в село між хати йде:

Старі в той час, по трудах одубілі,

Лежать і сплять, а дітвора де-де

Купками граєсь,- він ік ним. Несмілі

Були ми зразу: може, поведе

До пана, думали,- і так того боялись,

Що з криком, де хто міг, втікали, розбігались.

 

39

А він смієсь: «Дурні! дурні!» - та й з свого

Приполу вийме ябко чи горіх

І ніби бавиться, а ми на нього

З кутів, мов миші, глядимо - і в сміх.

І він смієсь. І звільна сього, того

Він вивабить, вкінці збере нас всіх,

Забаву заведе, жартує, і співає,

І обдарує всіх, осмілює, єднає.

 

40

І швидко знали вже його всі діти.

До нього бігли, скоро де вказавсь,

При нім любили найрадній сидіти,

І гра не гра була, сли й він не гравсь;

Як сонце надто починало гріти,

Він в тіні лиш з всім стадом простиравсь

І зачинав казки,- не раз і при смерку вже

Ми, сидя, слухали, про дім, їду забувши. 58

 

А як згромадив нас і зацікавив,

То швидко інші бесіди почав:

То нам о бозі і о раї правив,

То нас [на]пальцях рахувать навчав;

Вкінці нам плигу камінну поставив

Серед зарінку і по ній писав

Річною крейдою стовпки, кружки й каблуки,-

Се зарід школи був у початок науки.

 

[42]

Іграючи, ми вчились і не знали

О тім самі; гнеть звикли день у день

Збігатись на попівство. Помічали

Старі, що дієсь,- спочатку лишень

Сміялися, попа дурним назвали,

Що бавиться з дітьми. Пішло брехень,

Підозрінь і обмов по всім селі немало,

Но швидко стихло все, і враз всім ясно стало.

 

[43]

В неділю раз - жнива кінчились власне -

На казальницю вийшов піп Іван,

І полилось його спокійне, ясне,

Чарівне слово (був у церкві й пан)

О тім, як в темноті життя нещасне,

Як розумом здвигаєсь кожний стан.

І став на тім, що тут по волі чи неволі,

Громаді конче тра просвіти, школи, школи!

 

[44]

«Не бійтесь коштів, ані перешкоди.

Кошт невеликий, сам я буду вчить,

Нехай до мене дітвора приходить -

Вже початок я здужав ізробить»

 

Розповідь у наведеному вище уривку про сільського попа Івана знайшла місце в поемі «Панські жарти», написаній 1887 р. (пор. розділ VI). Тому поет відкинув цей уривок, готуючи пізніше до друку частину першого розділу поеми «Нове життя» («Стріча»). Те саме зробив він і з оповіданням Євгенія в другому розділі поеми («Панич») про вчинок його батька з австрійським комісаром в день, коли було проголошено скасування панщини. Це оповідання було покладене в основу XV-XVII розділів «Панських жартів». Починається воно після 5-ої строфи другого розділу «Я панщини не тямлю...», яка в автографі має інше закінчення:

 

Вважав незгідним з шляхетським станом

Усякі бесіди про волю, переміну:

Се вже тоді туй-туй не пхнуло го в руїну.

 

Після цих слів починається сама розповідь:

 

6

«Було се в пам’ятний день третій мая.

Газет мій батько, звісно, не читав.

Що хлопам воля дана вже святая,

О тім не знав і знати не бажав.

Спокійно він око́нома Глитая

Шле, щоб людей на панщину зганяв.

Еге, за хвилечку біжить Глитай оббитий:

«Ті хами вольні вже, не хочуть більш робити!»

 

7

«Що, вольні? - крикнув батько з рундука.-

Łzesz, psia krew, panie, 59 то не може бути.

Вони мої, і лиш моя рука

Їх може від повинності розкути.

Ні цар, ні чорт най носа не втика

В мої права! Всіх ми їх тут кликнути!

Бери десятників, всіх з хат гони тут, з поля!

Я їм покажу гнеть, що то значить їх воля!»

 

8

Мій батько був флегматик, но та вість

Збентежила до дна його природу:

Се, може, перший раз в таку він злість

Попав; метавсь, мов пронурений в воду,

І пищик люльки гриз; ні стать, ні сість

Не міг, а бігав-бігав по городу,

В руках канчук, очей не зводячи із брами,

Не слухаючи рад та вцитькування мами.

 

9

Аж ось на улиці зчинився гамір,

І крик, і шум - грохоче барабан,

Реве труба, співає і рида мир:

«Здоров наш цар, наш тато! Де наш пан?

Най слухає, який є царський намір.

Ходім! До нього звав нас отаман!»

І з криком, грохотом, мов брикаючі стада,

В подвір’я брамою втовпилася громада.

 

10

З-поміж товпи в фрачині урядовій,

При шпаді наче чапля з-між качок,

Протисся пан комісар повітовий

І перед батьком станув, мов кілок,

Очки надів, наморщив лисі брови,

Відкашельнув, натужив голосок

І крикнув: «Тен папір! 60 Губернія голосить,

Що цісар панщину навік безплатно зносить!»

 

11

Загрохотіли бубни, втих народ,

І пан комісар пропищав щосили:

«Вам наместніцтво