Андраш Беркеші - Списоносці

— На жаль, пане полковник, я мушу їхати. Бако й Мартонфі вже поновили дві організації і підтримують пропозиції Томпсона.

— Робіть що хочете, — сказав я понуро, втративши інтерес до Дароці.

В моїй уяві постало хитре обличчя американця. Ніколи не бачив я його таким щасливим, як тоді, в час біженської гарячки в Угорщині, Я спитав, чому він так радіє. Він глянув на мене, і його лисяча пика розпливлася в хитрій посмішці: «Знаєте, пане полковнику, тепер ми задурно матимемо тисячі агентів». Я лише тоді зрозумів його, коли він пояснив свої слова: «Ці втікачі докладно розкажуть нам про все. Розумієте, полковнику? Солдати передадуть нам військові таємниці, цивільні теж. У нас будуть такі матеріали, про які ми й не мріяли. Тепер ви зрозуміли мене?»

Біженська гарячка викоривувалась і з іншою метою, особливо коли угорська влада почала амністувати тиЗшщо повертались на батьківщину. Це масове повернення створювало для томпсонів нові можливості. Повернення давало їм величезні вигоди. В Угорщину повертались десятки тисяч розчарованих, морально спустошених людей. Саме до них томпсони підсилали своїх шпигунів.

Пригадую такий випадок завербування агента. Томпсон довідався, що серед біженців перебуває інженер Іштван Рузічка, який працював у Раді взаємної економічної допомоги. Член комуністичної партії з 1945 року, він був одним з перших угорських студентів у Москві. Після повернення на батьківщину Рузічка призначили на відповідальну посаду. До контрреволюційного путчу в Угорщині для завербування таких відповідальних працівників, як цей інженер, ми не шкодували ні грошей, ні сил. Зараз я навіть боюсь сказати точно, скільки ми заплатили б за один протокол засідання Ради взаємної економічної допомоги. За два-три місяці до подій 1956 року Рузічка вже був прихильником Імре Надя[28] і виступав у ролі опозиційного агітатора. Проте Рузічка і після жовтневих подій вважали чомусь комуністом. Утечу інженера пояснювали хвилинним замішанням і чекали його повернення.

Томпсон у моїй присутності довго розмовляв з Рузічка. Той був на диво відвертим. Він докладно розповів про свої переговори з Імре Надем ще до заколоту. Томпсон поцікавився його майбутніми планами. Рузічка мав намір поїхати в США і зайнятися вивченням народногосподарського життя країни. Він не догадувався, що ця «бесіда» фіксується на магнітофонній плівці. Наступного дня його знову запросили для розмови. Щоб надати своїй особі більшої ваги і завоювати симпатію в американського офіцера, Рузічка сказав, нібито він з товаришами вже давно готувався до збройного повстання і встановив зв'язки з багатьма високопоставленими офіцерами. Чуття підказувало мені, що все це Рузічка тільки-но вигадав, але магнітофон не розбирався в цьому і записував усе підряд. А на третій день Томпсон ставив уже свої запитання:

— Скажіть-но, шановний пане Рузічка, в скількох засіданнях Ради взаємної економічної допомоги ви брали участь?

— Я не можу цього сказати точно, бо я був постійним членом Ради воєнної промисловості.

— Що ви робили останнім часом?

— Ми розробляли виробничі плани для воєнних підприємств.

— Будь ласка, розкажіть докладно, наводячи факти, про дебати, які відбувалися на засіданнях, а також про рішення, вказівки тощо. Потім ознайомите нас з укладеними договорами.

Тільки тепер Рузічка зрозумів, що від нього вимагають.

— Пробачте, панове, але я цього зробити не можу… Це дуже важливі військові таємниці!

— Саме тому вам і доведеться про це написати.

— А моя присяга…

— Той, хто брав участь в організації збройного повстання, йе може посилатись на присягу.

Що він мав робити? Ми ввімкнули магнітофон, і Рузічка зрозумів, що йому вже не зупинитись на стрімкій, похилій дорозі. І він почав писати. А тим часом друзі надсилали йому листи, просячи повернутись на батьківщину. Рузічка знав, що я угорець, і одного разу прийшов до мене.

— Пане! — сказав він у розпачі. —Я збрехав, маючи на меті таким чином зарекомендувати себе в очах американців… Я… не готував ніякого збройного повстання, ота моя розповідь про повстання — вигадка…

— Я з самого початку зрозумів це, — промовив я спокійно.

— Тоді… тоді ви…

— Але, друже, про це магнітофонна плівка нічого не скаже. Ви назвали чимало прізвищ своїх друзів, які не втекли на Захід і зараз працюють в Угорщині. А чи подумали ви про те, що станеться з ними, коли, скажімо, вашу казочку три дні підряд посилатиме в ефір радіостанція «Вільна Європа?» На жаль, вам не лишається нічого іншого, як прийняти умови американця.

Томпсон наказав інженерові написати листа, в якому поскаржитись на тугу за батьківщиною, висловити бажання повернутися додому і пошкодувати про все заподіяне ним. Одночасно Рузічка мав довідатись у товаришів, які в нього перспективи.

Друзі відповіли, щоб він повертався, нічого йому не буде. Це й зрозуміло, бо повернення Рузічка мало до певної міри політичне значення. Адже він був обдарований спеціаліст. Ця обставина вплинула б позитивно і на біженців.

Перед тим як повернутись на батьківщину, Рузічка підписав заяву про своє завербування американською розвідкою, ще раз прослухав плівку, на якій були зафіксовані його «героїчні подвиги», і перевірив матеріали, складені ним про роботу Ради взаємної економічної допомоги, чи нічого не забув. Лише після цього інженер, зобразивши на обличчі каяття, вирушив з групою, що поверталася в Угорщину, де збирався «спокутувати свою провину перед батьківщиною».

Через кілька днів мене дуже неприємно вразила вміщена в газеті стаття Рузічка, де він розчаровано і критично писав про страхіття «вільного світу» і злидні, в яких живуть біженці.

Щоправда, Рузічка не поновили на роботі в Раді. І він оформився кровним інженером у одному дослідному інституті. Тут він мусив «виправдати довір'я». Звичайно, Рузічка мав усі підстави «ображатися», бо інженер повернувся добровільно і самокритично визнав свої помилки.

Уявляю собі становище міністра внутрішніх справ Угорщини! Має він тепер клопіт! Адже якщо, наприклад, серед сотні людей, що повертаються на батьківщину, є хоч один агент, то