Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Так клялися вони усі, а учень авви Макарія намагався запам’ятати імена тих, кого не знав. Деякі з цих імен нагадували християнські, але більшість свідчила прочанинові лише про строкатість Всесвіту. Особливо запам’ятався йому велетень на ім’я Лліґ, що клявся, крутячи над головою дворучним мечем завдовжки в людський зріст. У клятві він згадував якісь винні бубна та горезвісну Гадохху.

Коли черга дійшла до Анемподеста, він сказав:

— Клянуся не відступити ані тут, ані там, повернути дзеркало й довести правду прибульців до тих, про кого обіцяв дбати, я, прочанин Анемподест, Витискувач!

Німа Розвідниця замість клятви поклала руку на смолоскип.

Коли запахло паленим, Анаґа підсумував:

— Виклик прийнято, бічні стежки закрито.

Двоногі й шестиногі загони опадлійського рушення почали виходити до головного проходу. Чулися короткі брязкання перечепленої зброї, перегукування та команди. Але більшість воїнів вирушали до бою в урочистому мовчанні. Декотрі прикривали обличчя масками.

— Ти підеш до загону Німої, — повідомила йому Белітіс, коли настала їхня черга залишати святилище Вбивчого Напису.

— В мене йде обертом голова, й немає ані меча, ані пістоля.

— На свіжому повітрі тобі полегшає. Подивись на свій кинджал.

Анемподест витяг зброю. До сталевого леза було приклепано бронзового гребінця Ламашту. Песик і свинка шкірили бронзові зубки.

— Опадлійські ковалі не гаяли часу, — визнав він. — Дякую. Але ж кинджальчиком супроти садхузаґа не повоюєш.

— Такий, як ти, вибачай на слові, і мечем нічого не вдіє, — відповіла Белітіс. — Проти садхузаґів є особлива зброя. А загонові Німої буде з ким битися, окрім Закреслюючих Істот. Пам’ятай: у гоблінів найвразливіше місце — шия, у мантикор — черево. Від скутулії або катоблепа тобі краще тікати.

— Цінні повідомлення… А що, Анаґа тепер у нас за гетьмана?

— Так. Він колись вбив Чорного Садхузаґа і має тепер найвищі ранги Майстра Зброї та Імператора Повені. Один-єдиний серед усіх воїнів Опадла. — Белітіс притримала учня авви Макарія за лікоть, пропускаючи наперед загін алебардників. — До речі, Витискуваче, хто це тебе напоумив на таку клятву?

— Ніхто.

— Зауваж, що деякі клятви спроможні змінювати тих, хто бере їх на себе. Клятва може стати прокляттям і долею. Не страшно?

— Страшно було бігти з гребінцем на списи… Добре, що Тітонька урятувалася від катоблепа, тоді, біля Театру, — згадав він свої пригоди на шляху до Сцени. Кабаняча морда нічного монстра так виразно постала перед його очима, що він вирішив розпитати Белітіс. — А Гімнософіста чому тут немає?

— Він загинув. Катоблеп розірвав його, перш ніж Матрікс прострелила друге серце потвори. Для музейного хробака це неабияка смерть.

— Упокій, Господи, його душу… Ти була несправедливою до нього.

— Еврідіку грала моя двоюрідна сестра. Ти, бачу, вже забув, що я тобі пояснювала про дві регулярності Сущого, — докорила Белітіс і підштовхнула Анемподеста до бічного проходу.

— Ми зараз вийдемо до Великої Ущелини, — пояснила вона. — Там слизьке каміння. Будь уважним і слідкуй за небом. Мантикори вміють нападати безгучно.

Прохід виявився довгим і східчастим. Вони проминули низку печер, перейшли підземну річку мотузяним містком і потрапили до кам’яного лабіринту, встеленого вервицями та гронами білих кульок.

— Обережно, не наступи на них, — попередила Марципанова Акробатка. — Це яйця лев’ячих жуків. Вони ображаються на тих, хто не шанує їхнього поріддя.

Анемподест перестрибнув через гроно і побачив у глибині лабіринту черево велетенського жука.

— Матка?

Белітіс ствердно кивнула і потягла його на чергові сходи. Прочанин дораховував третю сотню сходинок, коли повіяло свіжим повітрям. Зелене небо зустріло їх мрякою.

Вихід охороняв загін жуків. Дві мартопляски-лучниці щось жваво обговорювали біля зубців бастіону, заставленого гарматами. Голі до пояса гармаші забивали клинці під опорні станини однорогів, змащували колеса обертових платформ, смолили ґноти.

Марципанова Акробатка з прочанином наблизилися до парапету. Анемподест зазирнув за стіну й побачив урвище з гірською річкою унизу. Протилежним боком ущелини проходила широка дорога, перегороджена фортечним муром. Над ним підносилася складена з брил вежка. На її майданчику також готували до бою гармати. Усі ці споруди здавалися крихітними, порівняно з сіро-зеленими ребрами гір, які громадилися над ущелиною. Повітря тут було вологе й прохолодне.

— Це одна з тих двох доріг, якими садхузаґи можуть обійти Райдужну Гору, — пояснила Белітіс.

— Гармати їх зупинять?

— Можуть зупинити, якщо ми відіб’ємо напад дрібніших потвор, що розчищають шлях Закреслюючим Істотам. Адже Сили Зла давно знають про ці укріплення. Знають вони також, що нас тут лише півтораста людей і гномів, та ще з півсотні жуків. А таких бійців, що спроможні вступити у двобій з катоблепом або скутулією, тут не більше десятка. Для того щоби садхузаґ отримав смертельні рани, гармашам треба влучити йому в голову щонайменше тричі. Ми мусимо відбити всю пекельну погань, що лізтиме на бастіон і заважатиме їм цілитися. Сюди незабаром прийде Німа. А Тітонька з Анаґою будуть стримувати садхузаґів на тому мурі…

Страхітливий рев перервав пояснення воїтельки. Гори подесятерили його відлунням так, що Анемподест почав шукати монстра найближчими підніжками Гори.

Белітіс подивилася вгору і свиснула жукам.

Спритні істоти побігли майже вертикальною стіною до найближчого карниза. Звідти шугонула крилата тінь. Одна з мартоплясок прицілилась у потвору з лука, але та під гострим кутом метнулася на майданчик. Прочанин побачив шкірясті крила і морду рогатої кішки. Белітіс відскочила від кігтів страховиська і розрубала йому праве крило. Один з гармашів припік інше крило смолоскипом. Потвора верескнула, перекинулась на спину й отримала стрілу в черево. Белітіс добила істоту, перерізавши їй горло.

— Рогата мантикора, — сказав гармаш, припалюючи монстрові під хвостом. Істота не поворушилась.

— Мертва.

— Дуже ревла, — сказав прочанин.