Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

прочанин наказав йому залишитися при отворі. Сам він обережно спустився на запилюжену підлогу. Єдиним джерелом світла тут була щілина між стулками брами.

— Хуторяни розповідали, що Приблуда знайшов серед скарбів Сунцича золотого бовванчика, — міркував учень авви Макарія. — Але ж тут застава могутності може мати інший вигляд.

Як її відшукати у цій темряві?

Він зазирнув ідолові за спину і побачив дзеркало. Воно було зроблене з металу і розмірами перевищувало вкрадену комедіантами Анемподестову власність.

«Треба сказати Голомозому, щоби віддав», — згадав він й сам посміявся з такої невчасної думки. Прочанин застромив руку під дзеркало і намацав бронзовий гребінь. У примарному світлі визначилося, що знайдений артефакт прикрашений свинячою та псячою головами.

— Воно чи не воно?

Він заклав гребінець за пас і почув поряд чиєсь швидке дихання. Обернувся, але не побачив нікого. Перехрестився і покликав:

— Малий, ти де?

— Помри! — почулося за спиною.

Анемподест відскочив, і важкий камінь замість його потилиці вдарив бронзову свинку. Дзвін прокотився святилищем і знову зірвав з риштування голуб’ячий клан. Прочанин присів, і нападник спіткнувся. Учень авви Макарія випростався і скинув на ворога статую Ламаншту. Хруснули кістки, покотилися підлогою пес і свинка.

Він навіть не став роздивлятися, ким був нападник. Він і так це знав. Так само як і те, що застава могутності Карни тепер у нього. Він видерся до отвору і вистрибнув на заборонену землю Кібели. Краєм ока він побачив жінок у чорному, що бігли до нього, і почув їхнє вищання.

Лізти на мур, отже, не випадало. Прочанин озирнувся навколо й побіг до Головного Храму Ідейської Матері.

— Спробуйте доженіть! — крикнув він ламіям і сходами вибіг на храмову платформу. Тут йому заступили шлях охоронці в червоних строях. Вони наставили на нього списи з позолоченими лезами.

«Все!» — вирішив він, витяг гребінь Викрадачки і, розмахуючи ним як ножем, кинувся на храмову варту. До списів вартових залишалося менше десяти кроків, коли випущений римською балістою камінь зніс усіх списоносців і вдарив у натовп служителів Кібели. «Так не буває!» — промайнуло у голові Анемподеста, але роздумувати над дивами Сцени у нього не було часу. Він перестрибнув закривавлених корибантів і побіг далі. Святі блудниці розбігалися перед ним і кричали, що римляни увірвалися до міста. Коли він вибіг перед головну браму, паніка розігнала навіть тих, хто охороняв священну землю з боку вулиці.

За брамою він побачив натовп. З півсотні пальмірців розгублено дивилися на Храм, де тривала панічна втеча жрецтва. Посеред натовпу озброєні люди тримали зв’язану жінку з опухлим обличчям. На її оголених плечах кривавилися смужки зрізаної шкіри. Анемподест впізнав у ній Німу Розвідницю.

— Розв’яжіть її! — наказав він озброєним і підняв над головою гребінь.

— Це римська шпигунка, Парфанію! Ми впіймали її біля джерела Ефка[194]! Вона вбила Пероза і поранила мечем непереможного Лісія.

— Прокляну вас іменем Ідейської Матері!

— Ти не жрець! — відповіли йому. Натовп загрозливо посунув на прочанина, і настав би тут йому кінець, якби не черговий dues ex machine Сцени.

Табун срібно-білих храмових коней вибіг з брами. Налякані чимось святі огирі Кібели навпіл розрубали натовп, збили з ніг вартових. Анемподест підхопив непритомну Розвідницю і вже зробив перший крок до бічного провулка, коли черговий кінь зачепив їх. Падаючи, Анемподест побачив здибленого вожака огирів, і в гриві сріблястого красеня йому привиділися хвилі бурхливого Потоку.

«А де ж птахи надвечір’я?» — подумав він і шубовснув до темряви позабуття.

25

— Я ж казала, що дурням щастить! — Голос Сапфіри-Белітіс здався Анемподестові веселим.

Він відкрив очі й подумав: «От цього ніяк не сподівався!»

Він стояв перед Вбивчим Написом. Поряд з ним у печері Райдужної Гори стояли Белітіс та Німа Розвідниця і притримували за лікті. За монолітом тримали смолоскипи Анаґа, Тітонька і люди, яких він бачив уперше. Лев’ячі жуки привітали його повернення торохтінням.

— Ми перемогли? — звернувся він до Тітоньки. Насмішкуватість Марципанової Акробатки йому набридла.

— Особлива Оборона, Витискуваче, не передбачає перемог, — відповіла товстуха. — Ми поки що не програли.

— І що тепер?

— Спробуємо зупинити садхузаґів.

— А що буде з моїм світом?

— Цього ми не знаємо. Сцена не відправила тебе до Матні, отже твій титул Витискувача ще чинний під Зеленим Сонцем. Насувається битва.

— Але ж Карна ще, мабуть, загрожує Опорній Реальності? — звернувся він до Белітіс.

— Руйнівниця, безперечно, ушкоджена втратою свого тіньового вмістилища та гребінця, але все ще небезпечна. Окрім того, ти, матнійцю, прийшов на допомогу Розвідниці надто пізно. Вона не встигла виконати Танець…

— Жінки, не засмучуйте воїна перед битвою, — перебив Марципанову Акробатку Анаґа. — Воїн здобув у бою трофей, воїн відчув губами вологу Хорефу! Він — справжній Витискувач! А ви все шукаєте нездійсненого. Краще прислухайтеся!

Настала тиша. Анемподест пристав до поради гнома й одразу відчув щось, від чого вібрували надра Райдужної Гори, здригалося полум’я смолоскипів і ворушилися щелепи жуків.

— Вони наближаються, — сказала Тітонька.

— Сповідники та Обрані Хорефу, поклянімося! — проголосив Анаґа.

Присутні оточили моноліт. Анемподест знайшов латинський напис і поклав руку на його літери. Поряд зі своєю він побачив долоню Марципанової Акробатки. Їхні очі зустрілися, і він згадав свою першу зустріч з високонародженою Белітіс…

— Клянемося, — сказав гном, — або перемогти Сили Зла, як перемагали їх дотепер, або загинути тут, але не відступити від Гори. Я, Анаґа, Майстер Зброї з Висохлого Народу, клянуся!

— Не відступимо! — сказала Тітонька. — Я, Дайна