Микола Якович Зарудний - Гілея

Пересувко приклав руку до серця:

— Прошу зважити на моє прохання, Романе Олексійовичу... Нема характеру...

Милентій, переступивши порога, почервонів, а поки дійшов до Мірошника, був як печений рак. Заздалегідь продумана Милентієм промова вивітрилася, і він тільки запам’ятав з неї: «Товаришу секретар, я прийшов, щоб...»

— Товаришу секретар, — почав Милентій, — я прийшов, щоб...

На цьому Милентій замовк.

— Дуже добре, що ви прийшли, товаришу Магур, — потиснув йому руку Мірошник. — Як іде служба, як живете?

Про службу Милентій розповів, як йому здавалося, вичерпно й детально:

— Все в порядку, товаришу секретар.

Говорити про своє життя Милентій не наважувався, а тому одразу перейшов до мети свого приходу.

— Прошу, щоб мене звільнили з міліції, бо я женюсь, а Настуня не хоче виїздити із Степового... Ви ж знаєте Настуню Сторожукову? — ще більше почервонів Милентій.

— Знаю, — сказав Мірошник і теж трохи почервонів. — Вітаю вас з одруженням. А ви розмовляли зі своїм начальством?

— Ми переписуємося, — відповів Милентій, виймаючи з кишені рапорти з резолюціями капітана Осадчого.

Мірошник прочитав, посміхнувся і промовив:

— Не турбуйтесь, Милентію, щось придумаємо. Я поговорю з Осадчим... Привіт Настуні.

— Дякую, — Милентій зігнувся, щоб не зачепити головою люстру, і вийшов.

Мірошник підійшов до вікна і побачив, як до Милєнтія підійшла Настуня. Він провів її за руку до синьої бідарки, допоміг сісти, вмостився сам на краєчку сидіння, і вони поїхали.

— Романе Олексійовичу, — знову ввійшла секретарка. — У приймальні ваша дружина... Вона хоче вас бачити.

— Яка дружина? — не зрозумів Мірошник.

— Ваша, — повторила секретарка. — Каже, ще її звуть Льоля...

«Карооке щастя моє, я кохаю тебе. Чуєш? Знаєш? Ти для мене все — радість моя і печаль».

Це мені так написав Максим. Хіба може бути карооке щастя?

Якщо любиш, то може...»

Марта вийшла з вагона, поставила чемодан і довго вдивлялася в натовп, який раптом заповнив перон. Сергія не було: невже не отримав телеграми? Куди ж тепер іти?

— Ви — Марта Заклунна? — запитав її високий підтягнутий капітан.

— Так, — несміло відповіла Марта.

— Петро Рибаков, — відрекомендувався капітан. — Я друг Сергія... Він у відрядженні, буде за два дні... Він просив влаштувати вас...

— Дякую.

Рибаков узяв чемодан, і вони вийшли на привокзальну площу, де на них чекала машина..

— Ви ніколи не були в Харкові? — зав’язував розмову капітан.

— Я ніколи ніде не була.

— Як «ніде»? — здивувався Рибаков.

— Я прожила все своє життя на Овечому хуторі, — сказала Марта. — Двадцять два роки...

— І ви ніколи не бачили... гм, трамваїв?

— Ні... Я бачила танки у війну і літаки.

— Тоді, якщо дозволите, я покажу вам місто, театри...

— Дозволю, — сказала Марта.

Рибаков провів Марту в номер готелю.

— Влаштовуйтесь, потім підемо обідати... Це вам просив передати Сергій, — капітан подав конверт.

У конверті були гроші й записка: «Марточко, пробач, що не зустрів. Служба. Жди. Люблю».

— Гроші заберіть, — звеліла Марта. — У мене є свої.

— Я не можу, — знітився Рибаков. — Віддасте йому самі. За годину я буду у вас, не заперечуєте?

— Не заперечую, — сказала Марта.

Рівно через годину Рибаков постукав у двері Мартиної кімнати.

Я не сам, — немов пробачаючись, сказав він, пропускаючи поперед себе тонконоге, підстрижене створіння в туфлях на височенних каблуках. — Знайомтесь. Це... моя... гм, знайома... Лєра.

— Лєра, — підтвердило створіння і манірно подало руку.

За обідом пили вино і в основному слухали Лєру. Виявилося, що вона вчиться в консерваторії, що на неї чекають в багатьох оперних театрах... Батько її — знаменитий учений... Рибаков слухав і не зводив закоханих очей зі своєї знайомої. І Марта відчувала себе в порівнянні з Лєрою затурканою селючкою, яка випадково опинилася в такому вишуканому товаристві. Хіба може вона порівнятися з дією співачкою? Як вона велично тримає голову, як чарівно усміхається, навіть виделка в її руках вже була не примітивним знаряддям для споживання, а чимось музичним.

Лєра між іншим сказала, що дуже звикає до речей. Наприклад, ось це плаття, що на ній, вона завжди одягає, коли приїздить Петро. Рибаков задоволено посміхався:

— Лєра завжди зустрічає мене в цьому платті. Підійшов офіціант і подав рахунок Рибакову.

— Скільки з мене? — запитала Марта, відкриваючи гаманця.

— Що ви, Марто! — запротестував Рибаков. — Я вас запросив і...

— А-чому ви повинні за мене платити? — Марта подала гроші офіціанту.

— Марто, це нечемно, — сказала Лєра.

— Нечемно їсти й пити за чужий рахунок, — відповіла Марта.

— Яка невихованість! — закотила очі Лєра.

— Нічого, помиримося, — намагався погасити конфлікт Рибаков.

Але в Лєри настрій уже був зіпсований. Вони їздили по місту, зупинялися біля пам’ятників і архітектурних ансамблів, Марта була в захопленні, Лєра мовчала.

Після театру Рибаков з Лєрою провели Марту до готелю, йти до ресторану вона категорично відмовилася.

— Якщо дозволите, Марто, — сказав на прощання капітан, —