Микола Якович Зарудний - Гілея

— Дозволяю, — відповіла Марта.

У передпокої номера Марта помітила в кутку щітку і довгим держаком, ганчірку і відро. Встигну ще приорати, подумала Марта і, роздягнувшись, залізла під ковдру. За вікном ще шуміло місто. Переповнена враженнями, ніяк не могла заснути Марта. То миготіли перед очима полустанки, то виринав пам'ятник Тарасу Шевченку, то безмежна площа Дзержинського... Ресторан і співачка Лєра, театр і річечка зі смішною назвою — Лопань... А десь далеко-далеко звідси принишк у нічному степу хутір Овечий, аеродром... Невже вона більше не повернеться туди? Плакала мати, проводжаючи, ніби назавжди...

— Куди ж ти, моя горличко, зібралася? — ламала руки Ольга. — На кого ж ти мене покидаєш?

— Мамо, не плач...

— Нехай їде, Ольго, не тримайте! Не тримайте! — кричала Ярина, ніби не відпускали її. — Дайте їй пожити: Тікай, Марто, з цього степу, хай він буде проклятий, їдь, куди очі бачать, бо пропадеш тут...

— Чого ж, Яринко, — схлипувала Ольга, — тут люди віками жили і... нічого...

— Яке це життя? — шаленіла Яринка. — Ви поховали свою молодість у цих пісках і перед Мартою хочете зачинити двері в світ? їдь, Марто, прошу тебе, хоч ти їдь, бо я, мабуть, не вирвуся...

Поїхала...

А Івана так і не побачила... Яринчин крик досі стоїть у вухах: «Їдь звідси хоч ти!...»

Перед від’їздом удосвіта полила ялинки біля ганку... Якщо не засохли — хай ростуть... Матері заборонила проводжати до машини, — сама пішла й не оглянулася. На подвір’ї лісгоспу Парамон коня напував:

— їдеш, Марто?

— їду...

— То хай тобі дорога стелеться добром...

— Спасибі, Парамоне.

— А чого заплакана? — таки помітив Мартині сльози.

— Так...

— То зоставайся, Марто...

— Посватай, то зостануся...

— Е, Марто, пізно вже... Ти пробач за те, що... тоді.., казав тобі...

— Говорити можна багато, Парамоне, слова — вітер носить... Кінь у тебе славний, — погладила каштанову гриву. — На Вигонівщину збираєшся?

— Увечері піду... Щось передати на прощання?

— Ні.

— А я передав би, — тихо сказав Парамон, — бо потім пошкодуєш...

— Ні.

Тепер Марта шкодувала, що нічого не сказала Запорожному. Можна було б передати йому одне слово — «здрастуй»... І він би зрозумів усе...

— Боже мій! Заспала. — Марта встала з ліжка і ніяк не могла знайти вимикача. Нарешті намацала й увімкнула світло. Була п’ята година ранку.

Знову марудилася вві сні Марта, блукала степом з дідом Опанасом, розносила сніданок офіцерам і стояла з Іваном на своєму кургані...

Лєра, як і домовилися, прийшла рано, щоб сходити на денний сеанс у кіно.

— Ти що робиш, Марто?! — вигукнула Лєра, побачивши, що Марта миє підлогу.

— Та прибираю...

— Навіщо?

— А як же? Мені віника й відро принесли ще вчора, а я не встигла...

— У готелях є прибиральниці, — сміялася Лєра, — це вони просто забули відро.

— Ні, я сама, — і Марта заходилася мити ванну кімнату.

На Лєрі було вчорашнє плаття і старенькі туфельки. Взагалі сьогодні вона вже не була такою манірною.

— А ти не підеш у консерваторію? — запитала Марта. — Мені незручно, що ти через мене пропускаєш лекції...

— Ні, не піду. У мене урок увечері.

— Щаслива ти, Лєро... Вчишся, будеш артисткою...

— А-а-а, — чомусь відмахнулася Лєра. — Хіба в цьому щастя?.. А я заздрю тобі, Марто.

— Мені?

— Жених у тебе, казав Петро, підполковник... Красивий...

— Він не жених.

— А хто?

— Не знаю... Просто ми... дружимо.

— А казав Петро — жених... А в мене нікого нема, — зітхнула Лєра.

— А Петро?

— Покине, — приречено промовила Лєра.

— Чому?

— Так...

— Краще ти його покинь. Треба бути гордою...

— Я не можу бути гордою, — ковтала сльози Лєра. — Не можу...

— Ну й дурна.

І раптом Лєра схилилася на подушку дивана й гірко-гірко заплакала.

— Що з тобою? — перелякалася Марта. — Лєро, чого ти плачеш?

Лєра не відповіла. Виплакавшись, вона пішла у ванну і вмилася. Без фарби, Лєрине обличчя стало молоденьким, а очі немов згасли: не було вже в її погляді ні зверхності, ні вульгарності. І ходила зараз Лєра не так, як учора, а трохи Згорбившись...

— Я тобі все скажу, Марто, — Лєра, підібгавши ноги, сіла біля Марти. — Тільки ти не смійся... Розумієш, я ніде не вчуся... І тато мій не вчений... Він у нас... водопровідник... А я, а я... посилки на пошті приймаю, а він, а він... Петро думає, що я артистка..

— Навіщо ж ти придумала оце? — на здивування Лєри Марта й не посміхнулася.

— Н-не знаю... Так... Я... я з ним у парку познайомилася... на каруселі і... сказала, що я... в кон... консерваторії...

— Скажеш, що ти пожартувала, і все, — порадила Марта.

— Еге, — схлипнула Лєра, — скажу, то він мене кине... як же я буду...

Подзвонив Рибаков.

— Добре, добре, — сказала Марта і поклала трубку. — Зараз прийде.

— Ой! — Лєра поспішно встала