Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Розвідавши берег і підходи до води, десятинці заспішили в табір, аби встигнути повернутися до темряви. Ще далеко до табору Андрій почув густу рушничну пальбу і наказав своєму загонові:

— Йдемо тихо, мов миші. Зброя напоготові, може, і литвинів відьми носять болотом.

Вийшли на той гарний острівець і присіли перепочити якийсь час. Андрій з Крупенею лежали поряд, сторожко прислухаючись до різноголосся лісу. Птахи примовкли, і декілька фазанів пролопотіли крилами повз них, прямуючи до болота.

— Зграя вепрів або люди, — шепнув Андрій Крупені і передав наказ розтягтися ланцюгом та приготуватися стріляти з луків.

Дістали свої луки і, знайшовши підходящі для кожного місцини, почали очікувати. Ніхто не з’являвся, а натомість звідкілясь повіяло приємним димком.

— Невже хтось на ночівлю зупинився… Не пройдеш непоміченими, треба розглянутись — кого це чорти принесли нам на лихо! — сердито мовив Крупеня.

— Твоя правда, пошлемо Кононовича і Лялька, вони хлопці метикуваті, розпізнають… А ми всі позаду прикриватимемо в разі чого, — вирішив Підлужний.

Незабаром уже всі плазували за передніми вивідувачами. Духоти багаття, змішані з чимсь підсмаженим, лоскотали в носі, і хтось зі своїх, не втримавшися, чхнув. Усі завмерли, прислухаючись до голосів, що линули од вогнища, й Андрій побачив, як просто на них, боязко ступаючи, йдуть зі штуцерами в руках двоє литовців. Андрію здалося, що навіть птахи перестали туркотіти, й він кивнув Крупені та прицілився в ближнього до себе. Раптом перед тим литовцем схопився із землі Кононович і кинувся на нього з ножем. Той на мить застиг, та, враз оговтавшись, упритул розрядив у Володимира штуцер. Від пострілу міцний козак упав навзнак, не видавши ні звуку. Тепер перед Андрієм стовбичив ворог, дивлячись на забитого ним, і Андрій, не гаючи часу, випустив стрілу. Побачив, що його стріла влучила в ціль, а випущена стріла Крупені, досягши своєї цілі, звалила іншого ворога. Якусь мить стояла тиша, а потім до них долинули розпачливі крики людей, і Андрій, схопившись на ноги, побіг у напрямку тих криків, знаючи, що за ним біжать його хлопці. Він першим побачив одного з ворогів, випустив і в нього стрілу та, відкинувши лук, витягнув пістоля. Повз нього зашкварчала куля, та кудись ховатися уже не годилося. Майже побіля вогню побачив того, хто в нього стріляв, і ляскіт Андрієвого пістоля, майже впритул, вкоротив життя ще одному ворогові. «Це за Кононовича… Та ще мало вам!» — майнула зловісна думка, і він заколов шаблею ворога, що заґавився, відпочиваючи на траві, та не встиг вихопити зброї. На Андрія накинулося троє литовців, та поряд уже були побратими, й Андрій зав’язав двобій з одним із Радзивіллових воїнів обіч себе. Палаш Андрія, схрещуючись із тесаком, мав певну перевагу, і супротивник почав відходити, заманюючи Андрія поміж своїх товаришів. Та Підлужного не так легко було провести, і він, приловчившись, вибив тесака з рук і розсік супротивнику груди. Миттєво присівши навпочіпки, він крутнув палашем навкруг себе і підрізав сухожилля двом ворогам обіч себе, допомігши здолати їх Крупені й Сидоренку. Два козака доконали підранених, і перевага схилилась у бік козаків. Частіше стало чути зойки смертельно поранених суперників. Та тут майже поза спинами козаків почулися вигуки литовців, і відразу під удар тесака потрапив Кузьма Сидоренко. Він ледве встиг вигукнути якесь прощальне слово, померши на місці. З ними зав’язав бійку П’ятинда та один проти декількох ледве тримався.

— Крупе! Тримай рубіж! — вигукнув Андрій, закручуючи палашем шаблю ворога, і той випустив її з рук, Андрій кинувся на допомогу П’ятинді.

Вийнявши на ходу другого пістоля, вистрелив в одного із завзятих нападників, а в другого не схибив Карпо П’ятинда. Бійка закінчувалась на користь козацьких звитяжців-вивідувачів. Треба було поспішати, сонце вже сховалося за верховіття, тож у лісі стане темно, вночі чужим болотом блукати — не кашу з горшка тягати!

Двох литовців, які кинули зброю, зв’язали і, визбиравши ту чужинську зброю, заспішили до табору. Своїх загиблих склали поряд, накривши віттям, та дали обітницю повернутися для захоронення. Назад хлопців вів за собою Маркіян Буткевич, а залишки загону, тримаючись купки, бігли підтюпцем, ледве встигаючи за ним. Останніми бігли Крупеня й Андрій. Знаючи про «двожильність» цього козака, весь час подумки підганяв Маркіяна: «Швидше, братку! Хутчіше, сябре!»

Уже в сутінках натрапили на першу козацьку засідку, і на оклик дозорця Буткевич радісно відгукнувся умовними словами:

— Смерть пернатим!

Дозорець, не вийшовши зі схованки, вигукнув:

— Біжіть далі!

Та Андрій наказав стишити ходу, і загін швидкими кроками продовжив свій шлях.

Полонених Підлужний з Крупенею повели, петляючи поміж вогнищами, до сотенного. Побіля куреня сотника, зробленого з віття ялин, товпилися старшини та десятники. З розвідки повернулися всі десятки, але у кожного десятника загинуло по одному-двоє людей. Полонених було на всіх четверо душ, і вони сиділи на траві спинами один до одного, очікуючи своєї долі.

Макар Пилипенко, побачивши, що Підлужний привів двох бранців, задоволено вигукнув:

— От Андрій! І тут беручким явив себе!

Той задоволено засміявся і, кивнувши на Володимира Крупеню, відповів:

— Та це в нас на двох з Крупенею, щоб не було нікого обділеного!

Тут з’явився Гусак, сердито зиркнув на всіх, буркнувши на тих, що зібралися:

— Не вдалося вирватись від німчури, багато нашого брата поклали сьогодні!..