Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

з нею — і ця розмова відбудеться на її умовах: вживу, за відсутності будь-якої цензури. Або не відбудеться.

— Коли?

— Ти, старенька, багато хочеш. Знаєш, що зараз робиться в світі? Закінчаться всякі релігійні масовки, повстання, війни і ДБК — довготривалі бойові конфлікти — настане мир, і тоді… Жартую. Думаю, що це буде наприкінці червня — на початку липня. Так що готуй запитання. Якщо треба — дзвони. Я допоможу, пораджу.

Не почувши жодної реакції — ні вигуків щастя, ні скептичних коментарів, — Нерубай зрозумів, що досягнув необхідного шокового ефекту і кинув:

— Бувай, — і відключив лінію.

Оксана, ще не усвідомивши всіх наслідків щойно почутої новини і небезпек, пов’язаних з інтерв’ю — у разі якщо її питання будуть наївними або претензійно перемудрованими, а його відповіді — примітивно-казенними або цинічно-брехливими, як це характерно для самовпевнених диктаторів, обмежених солдафонів, — її програму чекає провал у глядачів, а на неї впаде тихе презирство ліберальних київських кіл за те, що продалася кривавому режиму, віддала своє чесне ім’я взамін… за що? Згадала аналогічні інтерв’ю своїх колег у Європі з диктаторами, які, організувавши безсоромний спектакль із виборами, зґвалтувавши народ на своє обрання чи переобрання, потім повчально розповідали про розквіт демократи й багатозначно виголошували заяложені, блювотнодійні кліше, — а журналісти змушені були також багатозначно похитувати головами на знак згоди і були схожі на таких програмах на останніх проституток. Від цієї перспективи їй стало паскудно, й вона пошкодувала, що погодилася на розмову з Гайдуком у своїй програмі.

Вона доїхала до парку Шевченка, над яким здіймалася легка сталево-алюмінієва конструкція, вкрита прозорим пластиком, яка перетворювала парк на подобу гігантської оранжереї: таке покриття звели з огляду на кліматичні зміни. Під час сезону тропічних злив узимку або сніжних раптових ураганів посередині літа яйцеподібний прозорий дах захищав рослинність парку і дітей, яких виводили на прогулянку, від атмосферних аномалій. Це був вічно зелений сад, в якому поряд із дубами і кленами здіймалися вгору пальми, розквітали тропічні квіти й прижилися щебетливі колібрі, схожі на яскравих святкових метеликів — тільки стрімких, як маленькі бойові дрони. Входи до парку Шевченка охоронялися, і кожен відвідувач проходив спецконтроль на наявність зброї та вибухівки. Поставивши автомобіль на підземному п’ятирівневому паркінгу навпроти червоного корпусу Університету, Оксана Хмелько подалася в парк — шукати Лесю, свою чотирирічну доньку, яка мала гуляти тут зі своєю групою з дитячого садка. Дитячий майданчик розташований був у тій частині парку, що прилягала до Терещенківської вулиці, де здіймалося сіре громаддя так званого будинку залізничників, який створював тюремний фон для пам’ятника Шевченку. На кожному з семи поверхів цього будинку над вікнами висіли барельєфи відомих колись залізничників, а вгорі, під дахом, стояли оголені скульптури колишніх начальників Південно-Західної залізниці.

Дітей кишма кишіло в парку. В Києві почався повоєнний бебі-бум: зграї малих розбишак стрімголов бігали по майданчику, валялися в пилюзі, сідали в гойдалки, штовхалися в черзі, щоб дістатися ракети й з’їхати з гірки по сяючому, як ковзанка, жолобу; найбільш непокірливі представники цього племені обирали свій особливий шлях і, ковзаючись та падаючи, вперто підіймалися по жолобу назустріч своїм братикам і сестричкам, які летіли згори. Найбільший гамір стояв там, де з прокатного майданчика злітали вгору невеличкі яскраво розмальовані гелікоптери, в яких верещали від захвату юні пілоти.

Оксана уважно дивилася на цей хаос, думаючи про те, що він керований якимись особливими правилами, недоступними для дорослих; уявила, як якась дитина розповідає їй на програмі «Відверті нічні розмови» про ті пристрасті, страждання й надії, якими живуть на майданчику три-п’ятирічні діти, в яких є свої ганги, свої безжальні вожді, які відбирають іграшки у слабких інтелігентів. Зітхнула, знаючи, що цей світ малюків ніколи не відкриє своїх таємниць дорослим.

Дітей із дитячого садка не побачила — мабуть, їх уже повели на вечерю: була 4:20 РМ. Вона спустилася з пагорба, на якому був розбитий парк, перетнула Терещенківську й опинилася перед чотириповерховим, пофарбованим у салатний колір будинком початку XX століття, який стояв ліворуч від «будинку залізничника». Проминула підворіття, від якого війнуло сирістю й запахом сечі, й увійшла в порожній затінений двір; десь вгорі звучали гами, вимучені невмілою рукою учня на деренчливому фортепіано. Оксана звернула праворуч, прямуючи до входу до дитячого садочка. Й здригнулася зі страху, зіткнувшись у затінку з незнайомою людиною — худою, виснаженою, з божевільно білими очима, в дранті, яке колись було камуфляжем, з речовим мішком за плечима. Вона схопилася за сумочку, де лежав газовий пістолет.

— Я вас знаю, — сказав незнайомий. — Ви — Оксана Хмелько. Я бачив вас по телевізору. Ви мені дуже потрібні.

— Ви хто? — ступила крок назад Оксана.

— Ви навіть краща, ніж я уявляв.

Його білі очі пропікали її з ненавистю. Оксана, затинаючись, розстібнула сумочку й намацала холодний метал пістолета.

— Та не ялозьте ви… я вас не зґвалтую. Хоча треба було б, — зітхнув він.

— Що вам від мене треба? — голосно, щоб її почули в дворі, спитала Оксана. Але в дворі нікого не було, а іржаві звуки розбитого фортепіано заглушали її голос.

— Мене зовуть Воля. Василь Воля. Законний Президент України-Руси.

— Як же так? — розгублено спитала Оксана. — Я чула, що Воля…

— Не вірте нікому, — всміхнувся незнайомий. — Вони брешуть. Вони нікого не вбивають, тільки кажуть, що вбили. І я себе не вбивав. Вони тільки роблять вигляд, що розстрілюють. А на шибеницю вішають гумові ляльки, а не людей. Нікого не вбивають. Всіх висилають на каторгу. В Чорнобиль.

Оксана гарячково пригадувала, як насправді виглядав колишній Президент Воля, але не могла нічого згадати. Здається, блондин. У незнайомого — сивий брудний йоржик на голові й жовтушне обличчя хворого на гепатит С.

— Тих, кого вони засудили до страти, перевели у «Чорнобиль-30». У підземні ядерні цехи. Гафній, чули про таке? Спочатку я був у таборі для інтернованих на Волині. Потім вони оголосили, що я покінчив життя самогубством. І перевели мене в «Чорнобиль-30». Якби не Леся, загинув би там. Вона мене викупила.

— Що