Юліан Семенов - Наказано вижити

Вони обнялись. Руа пішов, а Мюллер почав ступати по кімнаті, розучуючи ходу — легке накульгування і млявість у рухах.

…Роберт (теж з мюнхенських карних злочинців, саме він прибирав сина Мюллера Фріца), який стежив з вікна сусіднього будинку за всім, що повинно було відбутися, подзвонив Мюллеру зразу ж після того, як червоне полум'я вихопилося з вікон конспіративної квартири. Туга хвиля викинула на брук верхню частину тулуба Ойгена. Ліву руку було відірвано — тільки голова і права рука, наче піднята у вітанні…

…А Штірліц зробив так, немов виконував те, що було заздалегідь відрепетирувано Мюллером.

Вибуховою хвилею зірвало двері туалету; його вбило б на місці, але він устиг підняти руки. Страшенний біль пронизав лівий лікоть, рука висіла як хворостина. У вухах дзвеніло тонко-тонко, ніби влітку на півночі, біля фіордів, коли тьма-тьмуща комарів. Він вийшов у коридор. Пахло паленим. Усе вкрилося вапняною пилюкою. Вона клубочилась, як у кіноказках — важко, димно. Дух забиває.

Штірліц спіткнувся об щось, нагнувся. Під ногами лежав Віллі з розтрощеним черепом. Машинально Штірліц витяг з кобури його парабелум, засунув у кишеню і пішов туди, де ще недавно чув голос… Саме там мали бути архіви Гелена. У кімнаті впала стіна, пил не осідав, але він почав навпомацки, витягнутою правою рукою, якою тільки й міг орудувати, шарити перед собою. Відчув метал. «Так точно, — сказав він собі, — ти правильно шукаєш, сейф стояв тут, він був відкритий. Тут повинні бути портфелі, подібні до тих, котрі мені якось показував Мюллер. А може, дочекатися тут наших? Вони ж поряд? Бій іде зовсім близько. А що, коли Мюллер пришле своїх? Він піде на все, тільки б урятувати ці матеріали. Ти повинен узяти все, що зможеш донести. Два портфелі, і більше нічого. А як ти їх схопиш, якщо ліва рука не годиться? Нічого, зубами, як хочеш — так і схопи. Спробуй узяти в одну руку. Ну то й що! Звичайно, важко, але ти донесеш, це ж дрібниці… Це все дрібниці в порівнянні з тим, коли тобі вивертають вуха й запитують, як звали батька, а потім починають бити ногами по обличчю — воно в тебе зараз, як після п'яної бійки, а в цій пилюці ти станеш схожий на клоуна — німці люблять, коли обличчя клоунів намазані яскраво-білою фарбою. Тоді дуже смішним здається червоний ковпак. Ні, в сейфі є щось іще. Біжи, біжи скоріш, Максиме, ти повинен встигнути добігти й повернутися сюди, пилюка осяде, ти повернешся, тільки зараз будь самим собою, поспішай, не стримуй себе — не можна чекати, Максиме, досить чекати, біжи!»

Він спустився по сходах, похитуючись, як п'яний, вийшов на безлюдну вулицю й повільно пішов попід будинками туди, де стріляли, і було це зовсім близько. Рука заніміла від ноші, але він ступав, нахилившись уперед, нічого не помічаючи довкола, в голові все ще дзвеніло, і скроні то стягувало якимось глибинним, рвучким болем, то відпускало, і тоді все перед очима кружляло. Він відчував млість і найбільше боявся упасти…

…А назустріч йому, провулком, притуляючись до стін будинків, ішов вісімнадцятирічний сержант розвідроти Гліб Прошляков. Він знав, що на сусідній вулиці хлопчаки сидять з фаустпатронами. Командир сказав, що жаль пацанів, наказав подивитися, як їх можна обійти… «Нехай живуть, сопляки. П'ятнадцять років — що вони розуміють? Обдурені. Перевиховаємо після перемоги». Він ішов, м'яко ступаючи, і думав, що через цих бісових дітей можна дістати кулю в живіт — надто вже тут порожньо. «Ох, не люблю я, коли з одного боку гримить, а з другого тихо, — неспроста це. Та й правда — неспроста…» Виглянувши з-за рогу, побачив німецького офіцера в чорному. «Ну, йди, іди, фріц, іди. П'яний, мабуть, гад, од страху нализався, а в портфелі, мабуть, щось тягне — напевне, годинники й персні. Ну, давай, ближче, іще ближче, я тебе по головешці садону…»

…І в цю мить Штірліц теж помітив його — в кожушку, надітому поверх гімнастерки, в пілотці з червоною зіркою, хвацько зсунутою на ліву брову, у приспущених чобітках — в армії Ієроніма Уборевича так чобітки приспускали ті, хто чудово танцював. Це було в двадцять першому. Особливий шик. Пам'ятають минуле й нинішні хлопчики, спасибі тобі, що пам'ятаєш, солдате. Не можна жити без пам'яті…

Штірліц відчував, як його обличчя аж затанцювало від щастя. Йому було важко всміхатися — рвані рани на лобі й підборідді кровоточили, але він все одно не міг стримати щасливої усмішки…

«Бач, скалиться, сволота, — подумав Прошляков, — вся морда в крові, черконуло, мабуть, добряче гада; ну й пика, ну й злість у ній, звір фашистський…»

…Штірліц підняв руку назустріч хлопчикові в пілотці з червоною зіркою. Він хотів підняти обидві руки, але ліва не піднімалась — висіла як мертва. Хвилина, дві, і я обніму тебе, синку, рідний ти мій…

«Але ж у портфелі в нього може бути міна, — з жахом подумав Прошляков. — Фанатик, може, якийсь псих, він її мені під ноги кине, воронка залишиться…»

Дзень! — вгвинтилася в стіну будинку над головою Прошлякова куля. Дзень!

Прошляков упав на коліна і, підкинувши автомат, прошив німця в чорному від живота. Той крикнув щось, Прошлякову навіть здалося — по-російськи. Прошляков дав ще одну чергу, а той, чорний, есесівець, усе ще біг на нього, захлинаючись криком… «І справді по-російському кричить, от гад, ти диви?!»

…А третьої кулі Прошляков не чув — вона вдарила його в серце. Наповал…

…Клаус Борхард, член гітлер-югенду, який стояв в охороні бойової позиції протитанкової групи, побачивши, як після його пострілу впав російський солдат, кинувся до штандартенфюрера СС, що лежав на землі нерухомо. Схопив його за руку, закинув її собі на шию, втяг у двір, спустив у підвал. Тут, біля телефону — зв'язок був підземний і працював безперебійно, — завмер блокфюрер партії партайгеносе Зіберштейн. Побачивши нашивки на кітелі пораненого, крикнув хлопчакам:

— Тягніть штандартенфюрера через підвали на командний пункт! Швидше!

…На командному пункті в репродукторі гримів голос Геббельса: «Армія генерала Венка, прорвавши позиції більшовиків, іде в Берлін, знищуючи все на своєму шляху! Настав час перемоги!»

Роздягнувши, Штірліца перев'язали, відправили на носилках — по системі підземних комунікацій — до центру: там готувався черговий прорив через останнє вікно.

Оберштурмбанфюрер, що керував проривом, теж помітив знаки розрізнення на петлицях Штірліца; схилився до людини в цивільному, штандартенфюрера Гауса:

— Наш…

Той сказав:

— Зв'яжіться з Крузе,