Вільям Фолкнер - Світло в серпні

у рейді кавалерії Ван-Дорна на склади Ґранта в Джефферсоні, чорношкірий раб упав у розпач. Якось уночі він зник із бівуаку. Невдовзі пішли поголоски про схибленого негра, якого затримують на конфедератських пікетах біля лінії фронту й щоразу він меле одне і те ж — про взятого в полон хазяїна, за якого янкі хочуть дістати викуп. Нізащо не вдавалося його переконати, що цього власника вбили. «Ні, сер, — відказував він. — Тільки не массу Ґейла. Тільки не його. Вони б не посміли вбити Гайтавера. Не посміли б. Десь замкнули його й домагаються, щоб сказав, де ми з ним приховали хазяйчин кавник і золоту тацю. Це все, що від нього хочуть». Кожного разу він утікав. А одного дня з федеральних позицій надійшла новина про негра, що з лопатою напав на офіцера-янкі, а той, щоб урятуватися, мусив застрелити нападника.

Його жінка довго в це не вірила. «Він такий дурень, що міг би це зробити, — казала вона. — Але такий дурень не кинеться з лопатою, бо не зуміє відрізнити янкі від свого». Більше року отак торочила. А тоді прийшла до синового дому, який покинула десять років тому й ні разу не навідала. Свої пожитки вона принесла в хустинці. Увійшла в оселю й сказала:

— Ось і я. Чи досить у вас дров, щоб зварити вечерю?

— Ви тепер на волі, — відповів їй син.

— На волі? — перепитала негритянка. Вона говорила із спокійним, задумливим, сумним презирством. — На волі? А що вона дала, оця воля? Хіба що массу Ґейла вбила, а з Помпа такого дурня зробила, якого сам Господь не зумів би створити. Воля? Не кажіть мені про неї.

То був третій привид. З ним дитина («і сам я тоді був не кращий за привида», — думає тепер ця дитина біля вікна, розпливаючись у темряві) говорила про духа. Не втомлювалися розмовляти, дитина — захоплено, наполовину з жахом, наполовину із захватом, а стара жінка — із задумливою лютою скорботою та гордістю. Хлопчикові ж це здавалося просто тихим трепетом від захвату. Він не вбачав нічого жахливого в тому, що його дід, як розповідали, «вбивав людей сотнями», а негр Помп загинув, спробувавши вбити людину. Нічого жахливого, бо вони були тільки духами, ніколи не баченими в плоті, героїчними, простими й палкими; натомість батько, якого він знав і боявся, був невмирущий привид. «Отож не дивно, — міркує він, — що я перескочив через покоління. Не дивно, що я не мав батька й уже вмер одної ночі, двадцять років перед тим, як з’явився на світ. І що єдиний мій порятунок — повернутися вмирати туди, де моє життя обірвалося раніше, ніж почалося».

Вступивши до семінарії, він часто думав, як розкаже це їм, старшим, піднесеним, освяченим людям, що стали долею церкви, якій він віддався. Як підійде до них і скаже: «Слухайте. Господь має закликати мене до Джефферсона, бо там згинуло моє життя, збила його куля з сідла, з коня на скаку, вночі на джефферсонівській вулиці, за двадцять років до того, як воно зачалося». Спершу він гадав, що зможе це мовити. Вірив, що вони зрозуміють. Адже прийшов до них, вибрав покликання священика задля такої мети. Але не тільки в те він вірив. І в церкву вірив, у все, що від неї відгалужується й нею породжується. Вірив, повен спокійної радості, що коли і є на світі прихисток, то це храм Божий, що коли правда й може десь ходити оголеною, без сорому та боязні, то це в семінарії. Повіривши, що пізнав своє покликання, він бачив своє майбуття, своє життя цілісним, у всьому досконалим і непорушним, як чиста класична ваза, коли дух може народитися знову, захищений від бурі в житті, й так само вмерти — у спокої, під далеке завивання підманутого вітру, позбувшись тільки жмені зотлілого праху. Ось що означало слово «семінарія»: тихі надійні стіни, в яких скутий, спутаний облаченням дух знову навчиться ясності, щоб без жаху та тривоги споглядати свою наготу.

«Але ж на світі більше тайн, ніж нашій правді хоч би приснилось», — подумки парафразує він Гамлета, спокійно, не насмішкувато, не жартівливо і водночас — не без насмішкуватості, не без жартівливості. У дедалі густішому присмерку його біла забинтована голова неначе набухає, стає ще примарнішою, ніж завжди. «Хоч би приснилось», — повторює він подумки. Гадка снується далі: очевидно, для того й дана людині винахідливість, щоб у переломні миті можна було винайти óбрази та звуки й відгородитися ними від правди. Принаймні однієї помилки він не зробив, за яку мусив би потім розкаюватися: не сказав старшим того, що хотів був. Не треба було й року прожити в семінарії, щоб це втямити. Ба більше, вийшло на краще: зрозумівши це, він, замість втратити, щось здобув, від чогось урятувався. І цей здобуток забарвив сам образ і подобу кохання.

Вона була дочка одного із священиків, викладачів коледжу. І теж єдина дитина в сім’ї, як і він. Гайтавер зразу мав цю дівчину за красуню, бо чув про неї ще раніше, ніж побачив уперше, а побачивши, не розгледів за тим образом, що створив в уяві. Навіть не міг припустити, що вона, проживши тут усе життя, не красуня. Розгледів її лице допіру за три роки. На той час вони вже два роки залишали одне одному записки в дуплі. Якщо він і склав якусь думку про це, то мав би вважати, що така ідея постала водночас у них обох, і байдуже, хто перший на неї натрапив і висловив її. Насправді ж він узяв цю ідею не від неї і не від себе. Запозичив із книжки. Лиця ж цієї дівчини він взагалі не бачив. Не бачив невеликого овалу, надто різко звуженого біля підборіддя й потьмареного невдоволенням (вона була на рік чи два, а то й три старша за Гайтавера, але він цього не знав, не належало йому це знати). Не помічав, що вже три роки її очі спостерігають його, а в погляді — гарячковий розрахунок, як у гравця, доведеного до відчаю.

І ось одного вечора він глянув на неї і побачив її. Несподівано й різко вона заговорила про одруження. Без жодного вступу, без застороги. Про такі речі між ними ніколи не було мови. Він ніколи не думав про одруження, навіть саме слово не спадало йому на гадку. Допускав шлюб, бо викладачі були переважно жонаті. Але сприймав його не як освячену й живу тілесну близькість мужчини і жінки, а як