Корнелія Функе - Чорнильна смерть

на моїх фей. — Хай йому біс, штани знову розірвалися! А Батист навряд чи має нитки, щоб зашити.

— Чорнильний Ткачу! — підійшла до муру Деспіна, саме завдяки їй він на неоціненні хвилини забував, де він. — Хочеш снідати?

Ох, добра Мінерва. Вона й далі піклувалася про нього, наче вони були в її домі в Омбрі. Феноліо зітхнув. Давні, добрі часи…

— Ні, дякую, Деспіно, — відповів він, подивившись скоса на другу свою відвідувачку. — Скажи матері, що, на жаль, такої ранньої години мені вже зіпсували апетит.

Деспіна перезирнулася з Елінор, і той обмін поглядами можна було витлумачити тільки як мовчазний, одностайний глум з його особи. Господи! Може, тепер і Мінервині діти уже на боці Лоредан?

— Уже два дні, як пішла Реза, не кажучи про Хапала, але навіщо вона лишила тобі книжку, якщо ти цілими днями тільки спиш або п’єш із Батистом кепське вино?

Господи, яким гарним був цей світ, коли у його вухах ще не лунав постійно цей голос!

— Ти мусиш допомогти Мортимерові й поставити поряд із ним кілька слів! Хто, як не ти, допоможе йому? Чорний Принц надто кволий, а бідолашна Мортимерова донька тільки й чекає, щоб ти нарешті дав їй що-небудь читати. Але ж ні! «Тут дуже холодно, вино нікудишнє, діти галасують — як можна тут писати?» Коли йдеться про нарікання, так тобі слів не бракує!

«Отакої! Розенкварц знову кивнув головою! Я домішаю йому супу до піску, — думав Феноліо, — так багато супу, щоб він звивався в корчах, як Чорний Принц, але не напишу йому оте прокляте Богом спасенне слово!»

— Феноліо! Ти хоч чуєш мене? — Як вона дивилася на нього, докірливо, мов учителька, що вимагає невиконаного домашнього завдання!

Так, Реза лишила йому книжку. Ну то й що? Що вона допоможе? Книжка тільки нагадує, як подобалося йому писати до того, як з’явилася впевненість, що кожне слово, написане на папері, може справдитися!

— Таж тут немає нічого важкого! Мортимер уже майже всю роботу зробив замість тебе! Він удаватиме перед Змієголовом, мовляв, може вилікувати книжку, Віоланта відверне увагу свого батька, і Мортимер напише там три слова. Можливо, буде ще поєдинок зі Свистуном, — про таке я залюбки б почитала, — Вогнерукий, мабуть, теж повинен мати свій вихід (хоча він і далі не подобається мені), тож уперед! Резі ти теж можеш дати якусь роль. Вона може затримати того страхітливого Хапала, не знаю як, але щось таке цілком може спасти тобі на гадку…

— Тихо! — гримнув Феноліо, і то так гучно, що Розенкварц перелякано присів за каламар. — Що за нечувані дурниці! Типова річ. Читач і його ідеї! Авжеж, Мортимерів план справді видається добрим, він простий і прямий, але добрий. Він перехитрує Змієголова з допомогою Віоланти, напише три слова, Змієголов помре, Сойка врятується, Віоланта стане володаркою Омбри — дивовижно. Я спробував писати про це минулої ночі. Не працює! Мертві слова! Цьому сюжетові не подобаються прості лінії. В нього інші наміри, я відчуваю це! Але які? Я вставив Свистуна, не обминув Вогнерукого, а далі… Чогось бракує! Когось бракує! Того, хто цілковито змінить прекрасний Мортимерів план. Хапала? Ні, він надто дурний. Кого ж тоді? Ворона?

Як перелякано вона глянула на нього. Гай-гай. Нарешті зрозуміла. Але вже наступної миті її впертість повернулася. Просто диво, що вона не тупоче ногами, яка дитина. А вона й була дитиною, що переодяглася огрядною жінкою середніх літ.

— Це все безглуздя! Ти ж автор! Більше ніхто!

— Невже? Чому тоді загинув Козимо? Хіба я писав, що Мортимер так оправить книжку, що через неї Змієголов почне гнити живцем? Ні. Хіба моя була ідея, що Хапало заздритиме йому, а Бридка раптом захоче вбити свого батька? Аж ніяк. Я тільки посіяв цей сюжет, але він росте й розвивається, як хоче, і всі вимагають, щоб я передбачив, які плоди він дасть!

Господи! Дивиться і не вірить. Наче я розповідав їй про Діда Мороза. Але зрештою задирає підборіддя (воістину помітне підборіддя), а це не обіцяє нічого доброго.

— Відмовки! Нічого, крім відмовок! Тобі нічого не спадає на гадку, а Реза вже по дорозі до того замку. А що, коли Змієголов прибув туди задовго до неї? А що, коли він не довіряє своїй доньці й Мортимер загинув, перше ніж…

— А що, коли повернулася Мортола, як каже Реза? — безцеремонно урвав її Феноліо. — А що, коли Хапало вб’є Мортимера, бо заздрить Сойці? А що, коли Віоланта таки видасть Мортимера батькові, бо не терпить, щоб їй знову вказував якийсь чоловік? А що зі Свистуном, що з розбещеним сином Віоланти, що, що, що?.. — Феноліо кричав так гучно, що Розенкварц заховався під ковдру.

— Ану припини цей галас! — Синьйора Лоредан говорила навдивовижу тихим голосом. — У бідолашного Розенкварца вже голова розколюється.

— Ні, не розколеться, бо пуста, мов порожня равликова хатка. Натомість моя голова має перейматися тяжкими питаннями, питаннями, від яких залежить життя і смерть, але моєму скляному чоловічку співчувають, а мене витягують з ліжка, хоча я півночі не спав, дослухаючись до цього сюжету, щоб знати, чого він нарешті хоче!

Елінор мовчала. Вона мовчала. Мовчала, кусала свою навдивовижу жіночу нижню губу і, поринувши в думки, зняла кілька реп’яхів із сукні, яку дала їй Мінерва. До її одягу завжди начіплювалося повно листя, реп’яхів і заячих кізяків, і тут нема чого дивуватися, бо вона всякчас тинялася по лісу. Елінор Лоредан любила світ Феноліо, атож, щиро любила, дарма що він, річ природна, був даний не їй, і розуміла його майже не гірше, ніж він сам.

— А що… а що, якби ти принаймні виграв трохи часу для нас? — У її голосі вже не відчувалося колишньої впевненості. — Часу для роздумів, часу для письма! Часу, щоб Реза мала шанс застерегти Мо від тієї сороки й від Хапала. Може, в кареті Змієголова зламається колесо. Адже він їде в кареті, правда?

Хай йому грець! Непогана думка. Чому він сам не додумався до неї?

— Я спробую, — буркнув Феноліо.

— Ну, дива, — з полегкістю засміялася Елінор, і в її погляді одразу з’явилося більше впевненості. — Я попрошу Мінерву приготувати тобі смачного чаю, — проказала вона вже через плече. — Чай допомагає думати набагато краще, ніж вино. І будь люб’язним з Розенкварцом.

Скляний чоловічок найогидніше усміхнувся їй на прощання, і Феноліо грубо копнув його ногою, тож малий бідолаха впав навзнак.

— Колоти чорнило, ти, улесливий зраднику! — звелів він, поки скляний чоловічок скривджено поглядав на нього й підводився.

Мінерва принесла чаю. Вона навіть додала лимон,