Корнелія Функе - Чорнильна смерть

— Чого ти стоїш і вирячив очі, мов йолоп? — З кожним словом Мортолин голос дедалі більше скидався на стрекіт.

— Пане! — стурбовано устромив голову в намет Ос. — Вас хоче бачити Змієголов. Він, здається, в страхітливому настрої.

— Іду, — кивнув Орфей і, кваплячись вийти з намету, мало не наступив сороці на хвоста. Сердито застрекотавши, вона відскочила вбік.

— Огидна тварюка! — буркнув Ос, замірившись чоботом на сороку. — Пане, ви мусите прогнати її. Моя мати каже, що сороки — це злодії, які повернулись до життя.

— Так, мені вона теж не подобається! — шепнув йому Орфей. — Знаєш що? Скрути їй в’язи, коли мене не буде.

Ос скривив вуста в лихому усміху. Таке доручення подобалось йому. Зрештою, він не такий уже поганий охоронець. Ні, таки ні.

Орфей ще раз пригладив волосся (він називав його сивим, бо ніхто в Омбрі не був такий білявий, як він) і пішов до намету Змієголова. Він не зможе йому приписати Сойку, і, хоч що там іще ховається в книжці Якопо, воно має зачекати, поки скінчиться його аудієнція у Срібного князя, проте завдяки Мортолі він запропонує йому щось інше.

Змієголовів намет видавався поміж дерев таким чорним, наче ніч лишила собі ту частину простору. «Ну то й що? Ніч, Орфею, завжди була приязніша до тебе, ніж день, — думав він, поки Хлопчик-мізинчик із непроникним обличчям запнув за ним похмурі полотнища. — Хіба в пітьмі та спокої не легше мріяти про перекрій світу відповідно до своїх уподобань? Так. Що ж, можливо, варто в цьому світі назавжди утвердити ніч, якщо я знову поверну собі „Чорнильне серце“…»

— Ваша високосте! — низько схилився Орфей, коли з пітьми, мов скривлений місяць, виринуло обличчя Змієголова. — Я приніс новини, щойно почуті від вітру. Думаю, ви зрадієте…

Ледачий старигань

Одного дня Бог подумав, що напередодні весни йому треба прибрати свою майстерню… Замітаючи підлогу, він здивувався, скільки непотрібних решток лежить у нього під робочим столом. Початки істот, частини, які спершу видавалися придатними до вжитку, але потім виникало враження, що вони хибні; ідеї, які він відклав, а потім забув про них… Він знайшов навіть невеличку грудку Сонця.

Бог почухав голову. Що можна зробити з усіма цими покидьками?

Тед Г’юґ. Залишки

Вона знову прийшла! Елінор Лоредан. Це ім’я звучало так, наче він сам його вигадав. Феноліо з прокльоном натяг ковдру собі на обличчя. Хіба не досить, що вона всезнайко, синя панчоха і вперта, мов віслюк? Невже вона ще й прокидатися має, як жайворонок? Мабуть, надворі ще й не розвиднілось.

— Гм, це, здається, не дуже надихає! — Її очі мов прикипіли до чистого аркуша, що лежав поряд із ним на долівці. Яким огидно бадьорим завжди видається її голос. — Чи, може, скажеш, що музи вранці цілують найсолодше? Здається, я вже читала щось таке!

Ти ба! Наче вона розуміється на поцілунках і наче він не заслужив сьогодні свого сну (якщо в цій клятій печері вже немає пристойного вина)! Хіба не врятував він недавно Чорного Принца? Щоправда, Принц ще заточується, як ходить, і мало їсть, стривожено каже раз по раз Мінерва, але живий.

Він навіть уже знову ходить на полювання, хоча Роксана заборонила йому, але, зрештою, треба ж нагодувати всіх дітей. Цієї пори року це важко, малі завжди голодні, — як не просять його або Даріуса розповісти що-небудь, Фарида — щоб він показав декілька фокусів із вогнем, а Меґі — щоб вона проспівала кілька пісень про Сойку, і дівчина тим часом співала вже краще за Батиста.

«Так, передусім, мабуть, мені треба щось зробити, — думав Феноліо, показово повертаючись плечима до синьйори Лоредан. — Приписати трохи дичини, яку легко полювати, яка м’ясиста і смачна…»

— Феноліо! — Вона стягла з нього ковдру! Таке годі збагнути!

Розенкварц вистромив голову з кишені, де він тепер спав, і протер заспані очі.

— Доброго ранку, Розенкварце! Приготуй папір і нагостри пера.

Що за тон? Хіба сестри-жалібниці не звертаються так само до хворих? Феноліо, застогнавши, сів. Він надто старий, щоб спати на долівці вогкої печери!

— Це мій скляний чоловічок, і він виконує тільки те, що кажу я! — буркнув він, але не встиг озирнутись, як Розенкварц уже промчав повз нього з найсолодшою усмішкою на блідо-рожевих вустах.

Хай йому чорнильний біс, що це означає? Скляноголовий зрадник! Як запопадливо він виконує її наказ. Натомість коли він просить його про що-небудь, Розенкварц і наполовину не такий проворний.

— Дивовижно! — розчулено прошепотіла синьйора Лоредан. — Дякую, Розенкварце.

«Елінор. Я дав би тобі інше ім’я, — думав Феноліо, мерзлякувато взуваючи чоботи. Яке-небудь войовниче… Пентесилея, або Боудика, або як ще там називали тих амазонок… Господи, як холодно в цій печері, сьогодні, здається, ще холодніше. Цікаво, Феноліо, а ти не можеш змінити щось у погоді?»

Коли старий почав хухати на замерзлі руки, його непрохана гостя піднесла йому келих, що аж парував:

— На. Не дуже смачна, але гаряча. Кава з деревної кори. Ох, Розенкварц — на диво чарівливий скляний чоловічок! — довірливо прошепотіла вона йому. — Яшма теж дуже милий, але такий полохливий. І ця рожева шкіра!

Розенкварц, підлещений, погладив себе рукою. О так, вуха скляного чоловічка чутливі, як вуха сови (саме тому вони так добре годилися для шпигування, навіть попри ламкі членики), і Феноліо з великою охотою запхав би того пихатого пуцьвірінка до пустої пляшки з-під вина.

Феноліо ковтнув гарячого пійла, — гай-гай, смак і справді огидний, — підвівся й занурив обличчя в миску з водою, яку ввечері поставила йому Мінерва. Чи йому здалося, чи там справді був тоненький шар криги?

— Лоредан, ти й справді нічого не тямиш у письмі, — бурчав Феноліо. Атож, Лоредан, саме так відтепер він називатиме її! Таке ім’я пасує їй набагато краще, ніж оте квіткове Елінор. — По-перше, світанок — найгірша пора, бо мозок скидається на вологу губку. По-друге, справжнє письмо полягає, власне, в тому, щоб дивитися просто перед собою і чекати потрібних думок.

— Що ж, і саме це, безперечно, ти робиш найдокладніше! — Атож, язик у неї гостренький. — А далі ти розкажеш, що плин твоїх думок вимагає споживання горілки і хмільного меду.

Невже Розенкварц ствердно кивнув головою? Він прожене його в ліс, де його дикі родичі навчать його їсти равликів і жуків.

— Ну, Лоредан, ти, певне, давно вже знаєш, як має скінчитися цей сюжет! Дозволь мені вгадати: мабуть, якийсь замерзлий горобець процвірінькав тобі кінець, коли ти сиділа вчора перед печерою й зачаровано дивилася на нори в моєму лісі й