О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Галонами переводив. Якщо всіх гримучих змій, яких я знежирив, витягнути ланцюжком, то він вісім разів дістане від Землі до Сатурна, а вже гриміти буде так, що заткнуть вуха у Вальпараїсо.
— Дехто приймає «Пілюлі Чизельма», — зауважив обиватель.
— Шарлатанство, — сказав злодій. — П'ять місяців ковтав цю гидоту. Даремно. А от коли я пив «Екстракт Фінкельхема», робив припарки з «Галаадського бальзаму» і застосовував «Поттівський болезаспокійливий пульверизатор», начебто трохи полегшало. Тільки здається мені, що допоміг головним чином кінський каштан, який я носив у лівій кишені.
— Вам коли гірше дошкуляє — уранці чи вночі?
— Уночі, — сказав злодій. — Коли саме робота. Слухайте, та ви опустіть руку… Не станете ж ви… А «Блікерстафівський кровоочищувач» не пробували?
— Ні, не доводилось. А у вас як — нападами чи весь час ниє?
Злодій сів біля ліжка і поклав револьвер на коліно.
— Стрибками, — сказав він. — Накидається, коли не очікуєш. Довелось відмовитися від верхніх поверхів — разів зо два вже застряг, скрутило на півдорозі. Знаєте, що я вам скажу: нічого в цій хворобі лікарі не розуміють.
— І я так вважаю. Витратив тисячу доларів, і все дарма. У вас розпухає?
— Уранці. А вже перед дощем — просто страх.
— Так, у мене теж. Варто якійсь миршавій хмарці завбільшки з серветку вирушити до нас із Флоріди, і я вже відчуваю її наближення. А якщо трапляється пройти повз театр, коли там іде мелодрама «Болотяні тумани», то вогкість так уїсться в плече, що його починає смикати, як зуб.
— Так, нічим не вгамуєш. Пекельні муки, — сказав злодій.
— Маєте рацію, — зітхнув обиватель.
Злодій подивився на свій револьвер і з удаваною невимушеністю сунув його в кишеню.
— Слухайте, приятелю, — сказав він, прагнучи подолати ніяковість. — А ви не пробували оподельдок?
— Дурниці! — сказав обиватель сердито. — 3 таким самим успіхом можна втирати коров'яче масло.
— Правильно, — погодився злодій. — Годиться тільки для крихітки Мінні, коли кицька подряпає їй пальчик. Скажу вам одверто — справа наша погана. Тільки одна річ на світі допомагає. Добра, стара, гарячлива, звеселяюча серце випивка. Слухайте, старий, ви на мене не сердьтесь… Це діло, звичайно, геть набік… Одягайтесь, і підемо вип'ємо. Ви вже пробачте, якщо я… Хай тобі біс! Знову схопив, гадюка!
— Майже тиждень я позбавлений можливості одягатися без сторонньої допомоги, — сказав обиватель. — Боюся, що Томас вже ліг, і…
— Нічого, вилазьте із свого лігва, — сказав злодій. — Я допоможу вам начепити що-небудь.
Умовності й пристойність могутньою хвилею сколихнулися у свідомості обивателя. Він погладив свою сивіючу борідку.
— Це дуже незвичайно… — почав було він.
— Ось ваша сорочка, — сказав злодій. — Пірнайте в неї. Між іншим, один чоловік говорив мені, що «Розтирання Омберрі» так полагодило його за два тижні, що він став сам зав'язувати собі краватку.
На порозі обиватель зупинився і зробив крок назад.
— Ледве не пішов без грошей, — сказав він. — Виклав їх увечері на туалетний столик.
Злодій схопив його за рукав.
— Гаразд, пішли, — сказав він грубувато. — Киньте це. Я вас запрошую. На випивку вистачить. А ви ніколи не пробували «Чудодійний горіх» та мазь із соснових голок?
із збірки «ПІД ЛЕЖАЧИЙ КАМІНЬ»
Маркіз і міс Саллі
Старий Білл Баском, сам про те не знаючи, удостоївся великої честі: Господь покликав його до себе в один день із маркізом Бородейлом.
Маркіз жив у Лондоні на Риджент-стрит; старий Баском — біля струмка Кульгавого Оленя, на південному кордоні Техасу. Катастрофа, що вбила маркіза, прибрала вигляду якоїсь мильної бульбашки під назвою «Середньо- та Південноамериканська монополія з видобутку каучуку і червоного дерева», який лопнув. Доля, що посміялася з Баскома, з'явилася до нього в не менше страхітливому вигляді: зграя цивілізованих індіанців із сусідньої території, фахівців із крадіжки худоби, викрала в нього все його стадо, що налічувало чотириста голів. А коли Баском здумав вистежити розбійників, вони його застрелили. Що стосується маркіза, то він, упевнившись, що на кожні п'ятнадцять шилінгів, які в нього залишились, припадає не менше за фунт стерлінгів боргу, пустив собі кулю в лоб і цим зрівняв підсумки обох катастроф.
Зі смертю старого Білла шість його синів і дочок зовсім осиротіли. Батько не залишив їм навіть бичка на плем'я й ані жодного долара, щоб його купити.
Зі смертю маркіза осиротів його єдиний син, який давно вже перебрався у Штати і володів багатим ранчо в Північному Техасі. Коли молодий чоловік одержав сумну звістку, він сів на коня і поскакав до сусіднього міста. Там він доручив повіреним усе своє майно, за винятком коня, сідла, рушниці і п'ятнадцяти доларів, із наказом усе розпродати і виручені гроші надіслати до Лондона, щоб розрахуватися з батьківськими кредиторами. Покінчивши з цією справою, він знову підхопився в сідло і пришпорив коня, прямуючи на південь.
Однієї чудової днини, майже хвилина в хвилину, але тільки з різних кінців, до ранчо Даймонд Кросс, що на Малій Пієдре, під'їхали два молоді хлопці і запитали, чи немає якоїсь роботи. Обидва були в новеньких і навіть франтівських ковбойських сорочках і штанях. Один — стрункий, засмаглий, коротко підстрижений брюнет із тонкими, немов точеними рисами; другий — широкоплечий, кремезний хлопчина, свіжий та рум'яний, із кучерявим рудуватим волоссям і некрасивим, ледь-ледь зачепленим ластовинками обличчям, кращою окрасою якого були веселі очі й усміхнений рот.
Управитель відповів, що робота знайдеться. До речі, йому того ранку доповіли, що кухар — як відомо, найнеобхідніша людина в таборі, — не витримавши жартів і витівок, які такій особі належить зносити за штатом, сів на свою мексиканську конячку і зник у невідомому напрямку.
— Хтось із вас уміє куховарити? — запитав управляючий.
— Я вмію, — відгукнувся рудуватий. — Мені доводилося куховарити в полі, і я, мабуть, міг би вас виручити. Але з умовою: при першій же нагоді ви влаштуєте мене краще.
— Оце вже розмова чоловіка, — зрадів управитель. — Поїдете із запискою до Сондерса. Хай приставить вас до роботи.
Таким чином, у розрахунковій відомості Даймонд Кроссу додалося два нових імені: Джон Баском і Чарльз Норвуд. Пообідавши, нові робітники разом вирушили до табору. Маршрут, який їм дали, був чіткий і простий: «Їдьте навпростець, через яр. Як проїдете п'ятнадцять миль, тут вам це саме місце й буде». Обидва хлопці були чужі в цих краях, обидва молоді й сміливі, і, оскільки їх звели випадок і далека дорога, слід думати, що фундамент їхньої подальшої дружби було закладено саме того дня, коли вони скакали пліч-о-пліч звивистою балкою Кандад Верда.
До місця призначення подорожні прибули вже після
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.