Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

Вітався трохи несміливо. Ніяковів у присутності старшого лісничого. Віка здивовано глянула на нього, в її очах блиснули грайливі вогники, вона несподівано обняла Едека міцно за шию і так само міцно поцілувала. Хлопець залився краскою від щастя і ніяковості.

— Віка...— шепнув.

— Що? — засміялася вона.

Старший лісничий побачив звернений до нього непевний погляд хлопця і теж засміявся.

— І так буває, мій любий,— сказав. А потім додав: — Певно, вам хочеться десь прогулятися. Повертайтеся скоріше, я хотів би поговорити з вами.

Віка питально зиркнула на батька. Що це за нова ідея? Нічого їй про те не казав. А втім, у цю мить її дужче захоплювала майбутня прогулянка.

— Чудово, я тільки візьму жакет, може, буде дощ.

Коли вона повернулася, Едек несміливо сказав про свій намір.

— Я хотів би разом з тобою поїхати до Вілі, знаєш, тієї дівчини з Карвиці, бо й вона, так само як і ти, приходила до прокурора.

Побачив великі, здивовані очі.

— Ти знаєш про це? І знаєш усе, що я казала? А та Віля, не розумію...

Прокурор сьогодні сказав мені, що то було так гарно з твого боку...

— Нормально,— обірвала вона.— Але Віля?

— Вона теж прийшла і сказала, що тої ночі я був разом з нею. А вийшло з цього таке, що прокурор не повірив ні тобі, ні їй.

— Дурна. Але чого вона? Едек, хіба вона теж...

— Ні, це ж та дівчина, що з-під трактора... пам’ятаєш? Потім я тільки раз бачив її. Думаю, що то просто із вдячності за те.

— A-а, справді,— Віка заспокоїлась. І знову спитала: — Що тобі прокурор казав про мене?

Вони посідали на ганку, і Едек докладно оповів про свою ранкову розмову з прокурором. Дівчина уважно слухала. І хлопцеві здалося, ніби в якусь мить вона зітхнула з полегкістю.

— ...і тому я хотів, щоб ми заїхали до неї. Треба ж подякувати,— закінчив Едек.

Зараз же й поїхали, тільки задиміло.

У Карвиці застали Вілю, коли вона гуляла з нареченим у садку. Едек зніяковів. Не може ж він при цьому хлопцеві дякувати дівчині за такі свідчення. Не знав, як і вийти з цього становища. А тим часом піддався загальному настрою. Віля просто засяяла, побачивши його. А найцікавіше те, що вродливого хлопця, здавалося, це зовсім не бентежить. Він навіть звернувся до Едека:

— Виходить, Віля все-таки помогла... Бо ми непевні були. Він так суворо прийняв її...

Едек вирячив очі.

— А ви знаєте?

Молодий мазур вибухнув сміхом.

— Певно, що знаю. Ми через місяць одружуємось, як же я міг не знати?

Едек усе ще нічого не розумів. Питально глянув на Віку, але з виразу її обличчя збагнув, що й вона розуміє не більше за нього. Усміхнувся непевно, бо що він міг сказати?

Мазур дивився то на нього, то на неї. І ще дужче зайшовся сміхом. Віля теж весело поблискувала очима.

— Ми разом придумали це,— показала вона на нареченого.

Едек уже зовсім отетерів. Тоді мазур доказав усе.

— Бачите, в ту ніч ми з нею вдвох гуляли... Але кому до того діло. Ми були певні, що тут діється якась кривда, то як же не рятувати людину? Коли б не ви, то й Вілі не було б зі мною.— Він досить безцеремонно пригорнув дівчину до себе. А вона геть зашарілася — збентежив і цей жест, і сказані раніше слова про ту ніч...

Тепер і Віка не могла стримати сміху. І Едекові все видалося дуже забавним.

Коли від’їздили, мазур звернувся до них урочисто й поважно:

— На нашому весіллі ви неодмінно будете. Ми ще приїдемо запросити вас.

А потім, усміхаючись, глянув на них:

— Щось мені здається, у вас теж весілля не за горами, еге ж?

Едек не пам’ятав, чи він коли в житті був так збентежений. А бодай їй всячина, цій парі. Але в той же час якась тепла хвиля хлюпнула в його серце. Віка, весілля... Що за марення!

Напівдорозі назад він раптом з’їхав на бічну стежку. Оглянувся на дівчину. Вона схвально кивнула головою.

— Розумієш, мені хотілося тебе поцілувати,— сказав, обнімаючи її.— Дома нас жде твій батько...

— Нарешті,— зітхнула Віка. В її очах блиснули бісики, кінчик носа зморщився.

— Віка.— Едек на мить одірвався від неї.— Я так сумував за тобою.

— Я думаю,— пирхала вона, знову підставляючи йому губи.

А потім вони ще довго гомоніли, сидячи на підстеленому піджаку Едека.

Хлопець дивився на помережаний довгими тінями ліс, слухав щебетання пташок, милувався буйною зеленню і цвітом.

— Знаєш,— мовив,— ця пуща дуже гарна. Мені здається, що я зрісся з нею, що ніде, окрім неї, не був. Хотів би лишитися тут назавжди...— І замовк. Згадав свої думки про це. Адже для нього, власне, тут немає місця. Добре бажання — цього ще мало. Той, хто хоче бути в лісі, повинен і сам щось давати лісові. Едек заздрісно подумав про Метека, про його майбутнє навчання в лісовій школі. Та й Віка...

— Ти теж збираєшся в лісову школу?

— Так, на той рік,— пожвавішала дівчина.— Чого ти питаєш?

— Хотів знати. Виходить, тебе тут цілими місяцями не буде. А я?

У виразі її обличчя було якесь велике, напружене чекання. Але Едек нічого не сказав, посмутнів тільки.

Уже не вернувся попередній безтурботний настрій. Якась хмара наплила на їхні думки.

Дома на них чекали. Дзядоні обоє були якісь урочисті, навіть одягнені по-святковому.

На столі поміж тарілками стояла пляшка прозорої горілки солом’яно-салатового кольору, Едекові вгадалися перші весняні серпанки на березах, які після зими повертаються до життя. Вони були такого ж ніжного кольору.

Віка з неприхованим подивом поглядала на батьків.

— Що ви тут затіваєте? — прошепотіла вона.

Старший лісничий усміхнувся, налив горілки, підвівся з чаркою в руді.

— Сьогодні в обід бачив я прокурора...— Він трошки переждав, зиркнув по-змовницькому на доньку, яка зненацька зашарілася, либонь, уперше відтоді, як Едек познайомився з нею. І вів далі: — Дізнався від нього про один факт. Віка відрекомендувалася йому як наречена підозрюваного Залєського... Що ж тут робити? Не лишається нічого іншого, як поздоровити вас і проголосити тост за ваш успіх.

Уже втретє геть ошелешений Едек помітив у очах старшого лісничого ті самі бісики, які так добре знав у Віки. Дівчина спочатку жахнулась, а потім опустила голову