Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

своїм божевіллям, ексцентричністю або чимсь таким, а своєю здатністю протистояти відволіканню, шуму й активності світу та своєю готовністю почути сутність речей. Я не можу тобі передати, який жахливий він був, коли я бачив його востаннє.

— Ти мені розповідав.

— Я не можу від цього оговтатися. Ти ж знаєш колір річок, що течуть крізь міста — Іст-Рівер, Темза, Сена? Його обличчя мало такий же сірий відтінок.

Ренаті нічого було на це сказати. Зазвичай її цілком вдовольняли власні роздуми, й мою балаканину вона використовувала як фон для власних думок. Ці думки, як я припускав, стосувались її бажання стати пані Сітрин, дружиною лауреата Пулітцерівської премії та chevalier. І тому я віддячував тим же й використовував її думки як тло для власних роздумів. «Боїнґ» прорвався крізь пелену хмар, короткий момент ризику й смерті закінчився мелодійним «тень!», і ми проникли у світлий та мирний вишній світ. Моя голова лежала на підголівнику спинки сидіння, і коли принесли «Джек Деніелз», я потягував його крізь свої нерівні, неоднорідного забарвлення зуби, перехиливши вказівний палець через краєчок склянки, щоб притримати великі пористі кубики льоду — їх завжди кладуть забагато. Цівочка віскі приємно зігрівала стравохід, а потім і мій шлунок почав розжарюватися, мов сонце за вікном, і всередині почала розливатися радість свободи. Рената правду казала, я був далеко! Вряди-годи я прориваюся на вищий рівень свідомості — роблю поворот, бачу океан і моє серце стрибає від щастя — воно почувається таким вільним! Потім мені спало на думку, що не лише я споглядаю, але й на мене дивляться з іншого боку, і що я не відокремлений об’єкт, а з’єднаний з іншими, з пурпурово-синім сапфіром Всесвіту. Бо що робить цей океан і ця атмосфера всередині твого черепа діаметром двадцять сантиметрів? (Я вже не кажу про Сонце й галактику, що теж там присутні). Всередині глядача має бути простір для всього, і цей простір-ніщо не порожнє ніщо, а ніщо, готове вмістити все. Відчуття цієї здатності ніщо вміщувати все може довести до екстазу, і саме це я й переживав у літаку. Потягуючи віскі, відчуваючи променистий жар, що наростав усередині, я зазнавав блаженства, яке аж ніяк не було божевіллям. Томчек, Пінскер, Деніз, Урбанович… Вони не уколошкали мене. Я вирвався від них. Я не був певен, що справді знаю, що роблю, але чи було це так уже важливо? Принаймні моя голова була ясна. Жодної тіні задумливої туги, жодних докорів сумління, жодної тривоги. Я був із вродливою дівчиною, в думках якої було стільки інтриг і таємниць, як при візантійському дворі. Та що в цьому поганого? Я був закоханий по вуха старий ловелас. Але що з того?

Перед від’їздом із Чикаґо я мав довгу розмову про Ренату з Джорджем Свібелом. Ми з ним були однолітки й приблизно в однаковій фізичній формі. Джордж зустрів мене надзвичайно приязно. Він сказав:

— Тобі треба негайно вшиватися. Забиратися з міста. Я залагоджу всі твої дрібні справи. А ти просто сядь у той літак, роззуйся, замов випивку і насолоджуйся життям. З тобою все буде гаразд. Не переживай.

Він продав «мерседес» за чотири тисячі доларів. А також узявся знайти покупця на мої перські килими й дав мені за них авансом іще чотири. Вони, певно, вартували п’ятнадцять, бо страхова компанія оцінила їх у десять. Джордж працював у будівельно-ремонтній царині, але був надзвичайно чесний. У його серці ви би не знайшли жодної фальшивої струни.

Ми з ним розпили пляшку віскі, і він виголосив прощальну промову щодо Ренати, сповнену звичних для нього мудрих висловів про Природу. Він сказав:

— Гаразд, друже, ти від’їжджаєш з цією розкішною ціпочкою. Вона належить до нового, інфантильного покоління, і попри фізичний розвиток, вона не зріла жінка. Чарлі, вона не відрізнить прутня від льодяника на паличці. Її матінка — понура й зловісна стара карга, справжня акула. Та матінка — геть не мій тип людини. Вона вважає тебе старим ласолюбом. Колись ти був переможець, мав неабияку репутацію. Тепер же твоє становище трохи похитнулося, і виник шанс тебе оженити, відхопити від тебе шмат, поки Деніз не дісталося все. Можливо, навіть відродити твоє ім’я й повернути тобі здатність заробляти великі гроші. Людям такого штибу ти видаєшся дещо таємничим, адже таких, як ти, довкола небагато. Тепер Рената для своєї матері — велике-велике яблуко, призер Вашингтонської виставки-ярмарку, досконалий плід із Веначі[235], вирощений із застосуванням наукових методів, і вона одержима бажанням обміняти його на готівку, доки він саме в соку.

Розпалюючи себе, Джордж звівся на ноги — цей кремезний здоровань, рум’яний і бадьорий, з гачкуватим, мов у індіанця, носом і пасмом рідкого волосся на маківці. Як завжди, викладаючи свою натурфілософію, він починав кричати.

— Це не звичайна теличка. Вона вартує того, аби ти ризикнув. Що ж, ти можеш зазнати принижень, тобі, ймовірно, доведеться наковтатися лайна, тебе можуть пограбувати й пустити з торбою по світу, ти можеш лежати хворий і ніхто тебе не доглядатиме, ти можеш заробити інфаркт або втратити ногу. Нехай, але ти жива людина з плоті і крові, яка має відвагу дослухатися до своїх інстинктів. Ти мужній. І я завжди тебе підтримаю. Лише зателеграфуй мені, і я приїду, хоч би де ти був. Коли ти був молодший, ти мені дуже подобався, але я не любив тебе так, як тепер. Замолоду ти намагався вибитися в люди. Можливо, ти цього не усвідомлював, але ти був достобіса розумний і хитрий, коли йшлося про твою кар’єру. Але тепер, дякувати Богу, ти й справді мрієш про цю молоду кралю, ти мариш нею. Ти не знаєш, що робиш. І саме це дивовижно.

— Джордже, у твоїх устах це звучить надто романтично.

— Не зважай на це, — відказав він. — А щодо Ренатиних пошуків справжнього батька, то це дурниці. Подумаймо разом. Навіщо такій дівці, як вона, справжній батько? Вона вже має цю стару звідницю, свою матінку. Рената не знала б навіть, що їй з батьком робити. У неї є саме той татусь, що вона його потребує, солодкий татусь. Ні, це все було влаштовано заради поїздок до Європи. Але це найприємніше з усього. Продовжуй в тому ж дусі та прогуляй усі гроші. Стань банкрутом і до біса всю цю судову банду. Ти вже розповідав мені про квітневу поїздку з Ренатою до Парижа, та нагадай іще раз.

— Будь ласка, — мовив я. — До дванадцяти років Рената вважала своїм батьком такого собі синьйора Біферно, який торгував модними