Агата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

– Чому?

– Через усі ті речі, що здаються вам цілком природними.

Кетрін Ґрей розсміялася.

А за ланчем доктор Гаррісон повідомив ці чудові новини дружині. Чим дуже її схвилював.

– Подумати лишень: щоб у старої місіс Гарфілд – і стільки грошей. Але я рада, що вона залишила їх Кетрін. Та дівчина – просто свята.

Лікар скривився.

– Святі завжди уявлялися мені непростим народом. А в Кетрін Ґрей забагато людського як для святої.

– Вона – свята з почуттям гумору, – заперечила місіс Гаррісон, просія́вши. – І хоча ти, гадаю, ніколи цього не помічав – ще й надзвичайно вродлива.

– Кетрін Ґрей? – Лікар був щиро здивований. – Я лише знаю, що в неї дуже гарні очі.

– Ох, ці вже мені чоловіки! – вигукнула дружина. – Ви сліпі, наче кроти. У Кетрін є всі задатки красуні. Чого їй бракує, то це лише одягу!

– Одягу? А що не так із її одягом? Вона завжди має дуже охайний вигляд.

Дружина роздратовано зітхнула, і лікар підвівся, готуючись розпочати обхід пацієнтів.

– Ти могла б зазирнути до неї, Поллі, – запропонував він.

– Я й сама збиралася, – одразу ж озвалася місіс Гаррісон.

І близько третьої зробила візит.

– Люба моя, яка я рада, – тепло промовила вона, потискаючи руку Кетрін. – Та що там – кожен у селі зрадіє.

– З вашого боку дуже люб’язно завітати, щоб сказати мені це, – відповіла та. – Я так і сподівалася, що ви зазирнете, бо хотіла спитати у вас, як там Джонні.

– Ох! Джонні… Що ж…

Джонні був найменшим сином місіс Гаррісон. І за хвилину та вже довго й нудно розводилася про сильно збільшені мигдалини та аденоїди мізинника. Кетрін співчутливо слухала. Старих звичок нелегко позбутися. А вміння вислуховувати ось уже десять років як було її жеребом. «От не пригадую, люба: я коли-небудь розповідала тобі про флотський бал у Портсмуті? Коли лорд Чарльз зробив комплімент моїй сукні?» Компаньйонка приязно, терпляче відповідала: «Здається, так, місіс Гарфілд, але я вже забула. Може, розкажете ще раз?» І літня леді починала з місця в кар’єр – із численними запинками, поправками та щойно пригаданими деталями. А Кетрін у піввуха слухала, автоматично вставляючи в паузах саме те, що й хотіла почути від неї стара…

І от тепер, із тим же дивним відчуттям двоїстості, до якого привчилася, вона вислуховувала місіс Гаррісон.

Наприкінці півгодинного монологу та раптом похопилася.

– Я все про себе і про себе! – вигукнула вона. – Але ж я прийшла поговорити про вас та про ваші плани на майбутнє.

– Мені поки що про них нічого не відомо.

– Люба моя – та не залишитеся ж ви тут.

Її наполоханий тон викликав у Кетрін усмішку.

– Ні. Гадаю, мені кортить помандрувати. Розумієте, я не надто побачила світу.

– Ще б пак. Це, звісна річ, було жахливе життя: просидіти тут сиднем стільки років.

– Не знаю, – відказала та. – Воно давало мені чимало свободи.

Міс Ґрей вловила охання співрозмовниці і трішечки зашарілася.

– Це, поза сумнівом, звучить по-дурному – таке ось бовкнути. Звісно, у суто фізичному сенсі вільних часин у мене було небагато…

– Та де вже там… – зітхнула місіс Гаррісон, пригадуючи, що Кетрін рідко перепадала така корисна річ, як «вихідний».

– Але чомусь зовнішня зв’язаність дає багато внутрішньої свободи. Ваші думки нічим не обмежені. У мене завжди було чудове відчуття психологічного привілля.

Гостя похитала головою.

– Цього мені не зрозуміти.

– О! Зрозуміли б, якби побули на моєму місці. Але я все одно відчуваю, що прагну змінити оточення. Мені хочеться – ну, хочеться, щоби щось сталося. О! Не зі мною – я не про це. Хочеться опинитися у вирі подій – якихось захопливих – навіть якщо й усього лише спостерігачкою. Бачте, у чім річ: у Сент-Мері-Мід нічогісінько не відбувається.

– Істинна правда, – із жаром погодилася місіс Гаррісон.

– Спершу я поїду в Лондон, – повела далі Кетрін. – Мені у будь-якому разі треба зустрітися з адвокатами. А відтак, гадаю, майну за кордон.

– І правильно зробите.

– Але, звісно, насамперед…

– Що?

– Мені необхідно розжитися одягом.

– Саме це я і сказала Артуру сьогодні вранці! – вигукнула лікарева дружина. – Знаєте, Кетрін, ви ж бо, напевно, могли б стати справжньою красунею, якби трішечки постаралися.

Міс Ґрей невимушено розсміялася.

– Ох! Не думаю, що з мене коли-небудь вдасться зробити кралю, – щиро зауважила вона. – Але я б залюбки справила собі дещо з дійсно хорошого одягу. Боюся, я страх як багато говорю про себе.

Місіс Гаррісон проникливо поглянула на неї.

– Для вас це, певно, абсолютно новий досвід, – сухо видобула гостя.

Перш ніж полишити сільце, Кетрін зайшла попрощатися зі старою міс Вайнер. Та була на два роки старша від місіс Гарфілд, і її думки були головно зайняті тим, що вона з успіхом пережила свою покійну подругу.

– Ти б нізащо не сказала, що я протягну довше, ніж Джейн Гарфілд, правда ж? – тріумфально запитала вона у Кетрін. – Ми з нею разом ходили до школи. А тепер ось вам, полюбуйтеся: її Господь прибрав, а мене залишив. І хто б міг подумати?

– Ви ж бо завжди їли на вечерю чорний хліб, хіба не так? – механічно пробурмотіла Кетрін.

– Дивно, що ти це пам’ятаєш, моя люба. Так, якби Джейн щовечора з’їдала скибку чорного хліба й приймала за їжею трішки тонізуючого, то, може, й досі була б сьогодні з нами.

Стара замовкла і, торжествуючи, кивнула головою, а відтак раптом додала, пригадавши:

– То, кажуть, тобі перепали великі гроші? Ну-ну. Гляди, не розтринькай їх. А тепер ти їдеш у Лондон розвіятися? Тільки не думай, моя люба, що ти вискочиш заміж, бо цього все одно не станеться. Ти не з тих, які приваблюють чоловіків. А крім того – не першої молодості. Скільки тобі?

– Тридцять три, – зізналася Кетрін.

– Гм, – із сумнівом кинула міс Вайнер, – не все так погано. Хоча свіжість юності ти, звісно, втратила.

– Боюся, так, – сказала міс Ґрей, яку ця розмова щиро забавляла.

– А все ж ти дуже славна дівчина, – доброзичливо промовила стара. – І, поза сумнівом, чимало чоловіків можуть зробити й куди страшнішу помилку, ніж узяти за дружину тебе замість однієї з тих вертихвісток, що сновигають тепер у набагато коротших спідницях, ніж задумував їхній Творець. Прощавай, люба! Сподіваюся, ти гарно проведеш час, хоча в цьому житті рідко що буває тим, чим здається.

Напучена такими пророцтвами, Кетрін зібралася вирушати. Провести її на залізничну станцію зійшлося півсела, разом із маленькою покоївкою, Еліс, яка принесла міс Ґрей тугий пахучий букетик і, не криючись, плакала.

– Небагацько є таких, як вона, – схлипувала служниця,