Джон Апдайк - Іствікські відьми

пушок на довгих руках Зукі, чутливий і статичний, лоскотали очі Александри. Вона ревнувала цього чоловіка, сама лише тінь котрого так збуджувала її двох подруг, які, в інші четверги, захоплювались тільки нею, її по-царському лінивою вайлуватістю, мовби в кішки, що вміє перестати муркати й почати вбивати. В ті четверги троє подруг викликали примари маленьких іствікських життів і змушували їх дзижчати й літати по колу в присмерковому повітрі. За правильного настрою й під час третьої склянки вони могли звести над собою конус влади, ніби намет, аж ген до зеніту, а низом живота відчути, хто нездужає, хто поринає в борги, кого люблять, хто скаженіє, хто палає, хто заснув, забувши про свої життєві незгоди; але сьогодні цього не станеться. Їх потривожили.

— Хіба це не смішно — вся ця історія з іменем? — сказала Зукі, дивлячись, як за вітражним вікном згасає денне світло.

Вона не могла бачити крізь високі, хиткі ромбовидні шибки, та перед її внутрішнім поглядом чітко стояло єдине дерево на її задньому подвір’ї: молода струнка груша, обтяжена плодами — важкими жовтими підвісками, ніби прикрасами на дитячому костюмчику. Нині кожен день духмянів сіном і стиглістю, на узбіччях доріг жевріли маленькі, бліді, пізні айстри, розкидані, як сміття.

— Вчора всі називали його ім’я, а ще раніше я чула його від Мардж Перлі, на язику крутиться…

— І в мене, — сказала Джейн. — Чорт. У ньому є оте таке маленьке слівце.

— Де, да, дю, — безнадійно спробувала Александра.

Три відьми затихли, усвідомивши, що вони й самі, зі зв’язаними язиками, перебувають під закляттям, сильнішим.

Недільного вечора Дерріл Ван Горн прийшов на камерний концерт в унітаристську церкву: це був кремезний смаглявий чоловік із жирним кучерявим волоссям, що наполовину закривало його вуха й ку´пилося на потилиці так, що в профіль його голова нагадувала пивний кухоль із товстелезною ручкою. На ньому були фланелеві штани, чомусь розтягнуті під колінами, і піджак «Гарріс Твід» із латками на ліктях і хитромудро щільним зелено-чорним візерунком. Під ним була рожева оксфордська сорочка, з тих, що були модні в п’ятдесятих, а на ногах його вбрання довершували недоречно маленькі гострі лофери. Він вийшов у світ, аби справити враження.

— То ви місцева скульпторка, — сказав він Александрі після концерту на прийомі, організованому в залі церкви для музикантів та їхніх друзів і згуртованому довкола безалкогольного пуншу кольору антифризу.

Церква була доволі мила, у стилі грецького відродження з порожнистим ґанком із дорійськими колонами і присадкуватою восьмигранною баштою, на Кокумскассок-вей, праворуч від Елм, позаду Оук, її в 1823 році звели конгрегаціоналісти, але одним поколінням пізніше, 1840 року, вона перейшла до унітаристів. У цей ледачий вік занепаду віри її інтер’єр усе одно був то тут, то там прикрашений хрестами, а на одній стіні зали висів великий повстяний плакат, виготовлений у недільній школі, з єгипетським тау-хрестом — ієрогліфом, що значить «життя», — оточеним чотирма трикутними алхімічними знаками основних елементів. До категорії «музикантів та їхніх друзів» входили всі, крім Ван Горна, котрий, однак, втиснувся в залу. Люди вже знали, хто він такий, і це додало пожвавлення. Коли він говорив, звук його голосу не дуже синхронував із рухами губ і щелепи, і це враження наявності штучного елементу десь у його мовному апараті підсилювалося дивним, невловимим враженням зшитості, яке справляли риси його обличчя й надлишок слини, що виділялася, поки він говорив, тож подеколи він спинявся під час розмови, аби грубо обтерти рукавом піджака кутики рота. Однак, коли він низько схилився, щоб налагодити тісний зв’язок з Александрою, у ньому вчувалася впевненість культурної й забезпеченої людини.

— Ліплю сякі-такі дрібнички, — сказала Александра, зненацька почуваючись крихітною і скромною, стикнувшись з його навислою темною фігурою. Стояла саме та пора місяця, коли вона була особливо сприйнятливою до аур. У цього здатного схвилювати незнайомця вона була блискучого чорно-бурого кольору мокрої бобрової шкури й непорушно стовбирчила позаду його голови.

— Подруги кличуть їх моїми крихітками, — сказала вона, переборюючи краску.

Боротьба з нею змусила її почувати невеличку слабкість у цьому натовпі. Натовпи й нові чоловіки не були чимось звичним для неї.

— Сякі-такі дрібнички, — повторив Ван Горн. — Але ж які сильні, — сказав він, витираючи губи. — Знаєте, в них відчувається стільки психічного соку, коли береш якусь в руку. Вони мене просто нокаутували. Купив усе, що було в — як зветься та крамниця? — «Крикливій вівці»…

— «Дзявкучий лис», — сказала вона, — або «Голодна вівця», двоє дверей обабіч невеличкої цирульні, якщо колись надумаєте підстригтися.

— Ніколи, якщо сам можу дати цьому раду. Це висушує мої сили. Мати називала мене Самсоном. Але так, про ті речі. Я купив усе, що було, й показав одному приятелю — дуже невимушеному, чудовому хлопцю, що керує галереєю в Нью-Йорку, прямо на П’ятдесят сьомій вулиці. Не буду нічого обіцяти вам, Александро — можна так називати вас? — але якби ви зважились творити в більшому масштабі, закладаюся, можна було б улаштувати вам виставку. Може, Марісоль[21] із вас і не вийде, але вже, хай йому, точно станете новою Нікі де Сен Фаль[22]. Ну знаєте, та, що робить «Нани». От у них є масштаб. Тобто, вона точно дає собі волю, а не просто дріб’язкує.

З деяким полегшенням Александра вирішила, що цей чоловік їй не подобається. Він напористий, грубий, та ще й базіка. Його покупка всіх її робіт у «Голодній вівці» — це ніби зґвалтування, і тепер їй доведеться пропустити нову партію через пічку раніше, ніж вона планувала. Тиск, який накладала його особистість, посилив її спазми, з якими вона прокинулась того ранку і які почалися на кілька днів раніше від графіка; це одна з ознак раку — збої в циклі. До того ж із заходу вона привезла з собою прикрий слід місцевого упередження проти індіанців та чикано[23], а Дерріл Ван Горн, на її погляд, виглядав немитим. На його шкірі майже проглядалися чорні цяточки, ніби на півтоновому зображенні. Він обтирав свій рот волохатим тилом долоні, а його губи смикалися від нетерплячки, доки він обнипував її серце, шукаючи чесної та ввічливої відповіді. Ладнати з чоловіками — це робота, обов’язок, виконувати який вона вже надто розлінилася.

— Я не хочу бути новою Нікі де Сен Фаль, — сказала вона. — Я хочу бути собою. Сила, як ви висловились, походить з їхнього маленького розміру, що дозволяє взяти їх у руку.

Стугоніння крові змусило капіляри в її обличчі спаленіти; вона усміхнулася, бо була збуджена, водночас про себе вирішивши, що цей чоловік