Джон Апдайк - Іствікські відьми

— Ну привітулі, кралечко, — погукала Джейн, дещо загучно в такому закритому просторі. — Не вставай, я ж бачу, ти там вигідно вмостилася. Тільки-от скажи мені: ота негода вчора — твоїх рук справа?

Шкірка персика в перевернутому конусі її напою виглядала начеб дещо забарвлена недугою плоть, збережена у спирті.

— Я ходила на пляж, — зізналася Александра, — після розмови з тобою. Хотіла глянути, чи той чоловік уже в маєтку Леноксів.

— А я вже було подумала, що засмутила тебе, бідна курочко, — сказала Джейн, — то як, був він там?

— З димаря йшов дим. Я не під’їжджала.

— А треба було під’їхати і сказати, що ти з вестлендського комітету, — сказала їй Зукі. — Ходять чутки, ніби він збирається побудувати причал і засипати берег з того боку острова, щоб зробити тенісний корт.

— Таке не пройде, — відкинула Зукі Александра. — Там же гніздяться білі чаплі.

— Не треба бути такою впевненою, — прозвучало у відповідь. — Від того маєтку вже десять років не надходять податки в місто. Бо якщо його знову приведуть до ладу, то повиганяють багато чапель.

— Але ж як гарно! — вигукнула Джейн, радше безнадійно, почуваючись, ніби про неї забули.

До неї звернулося чотири ока, тож довелось імпровізувати:

— До церкви зайшла Ґрета, — мовила вона, — відразу по тому, як він назвав мого Гайдна манірним, і засміялася.

Зукі видала німецький смішок:

— Хо-хо-хо.

— Цікаво, а вони й досі трахаються? — недбало спитала Александра, посеред цієї невимушеності в колі подруг відпустивши свої думки збирати образи десь із природи. — І як він це витримує? Це ж ніби брьохатись у бочці з квашеною капустою.

— Ні, — твердо сказала Джейн. — Це скоріше схоже на — як зветься та така бліда біла штука, яку вони так люблять? — зауербратен[20].

— Його маринують, — мовила Александра. — В оцті, з часником, цибулею і лавровим листом. І, здається, чорним перцем.

— То це таке він тобі розказує? — грайливо спитала Зукі у Джейн.

— Ми про це ніколи не говоримо, навіть у найінтимніші моменти, — ґречно відказала Джейн. — Усе, про що він колись зізнавався на рахунок цього, було те, що їй треба робити це раз на тиждень, бо почне розкидатися всім.

— Полтергейст, — вдоволено сказала Зукі. — Полтерфрау.

— Отож, — сказала Джейн, не вбачаючи в цьому ніякого гумору, — ти маєш рацію. Вона — невимовно жахлива жінка. Така педантична, така пихата, така нацистка. А Рей, бідна душа, — єдиний, хто того не бачить.

— От цікаво, чи вона щось здогадується, — кинула Александра.

— А вона й не хоче здогадуватись, — сказала Джейн, натискуючи на це припущення так, щоб останнє слово просичало. — Якби здогадувалась, то довелось би щось робити з цим.

— Наприклад, дати йому волю, — докинула Зукі.

— Але тоді нам би всім довелось якось справлятися з ним, — сказала Александра, уявляючи собі цього пузатого, впрілого чоловіка ніби якесь торнадо, ненаситний природний резервуар хіті. Це було вмістилище хіті, пропорцій якому не існувало.

— Ой, зажди-но, Ґрето! — вклинилася Джейн, нарешті уздрівши тут гумор.

Всі троє захихотіли.

Бічні двері врочисто грюкнули, і сходами вгору поволі помарширували кроки. Це був не полтергейст, а один із дітей Зукі повернувся зі школи, де його чи її затримали позакласні заходи. Увімкнувся телевізор нагорі й зачулося заспокійливе гуманоїдне бубоніння.

Зукі жадібно закинула в рот дещо завелику жменю солоних горішків; притулила долоню до підборіддя, щоб не випадали шматочки. Все ще сміючись, вона плювалася крихтами.

— То що, ніхто не хоче послухати про цього нового чоловіка?

— Не дуже, — сказала Александра. — Чоловіки — не відповідь, хіба не так ми порішили?

Як часто помічала Зукі, вона ставала інакша, трохи складніша, коли з’являлася Джейн. Наодинці з Зукі вона не намагалася приховати своє зацікавлення цим новим чоловіком. Ці двоє жінок мали у своїх тілах певну спільну радість, яку можна назвати прекрасною, а Александра була достатньо старшою (на шість років), щоб займати певну материнську позицію, коли бували вони вдвох: Зукі жвава й балакуча, Лекса ледача й пророча. Александра мала схильність домінувати, коли збирался всі троє, будучи дещо сердитою і млявою, змушуючи решту двох приходити в себе.

— Вони — не відповідь, — сказала Джейн Смарт. — Але, можливо, вони — питання.

Її джин був випитий уже на дві треті. Шматочок шкірки персика нагадував немовля, що очікує, коли його виштовхають у сухість світу. За ромбовидними шибками дрозди галасливо спаковували день у дорожню сумку присмерку.

Зукі встала, щоб зробити оголошення:

— Він багатий, — сказала вона, — йому сорок два. Ніколи не був одружений, родом із Нью-Йорка, з однієї з тих старовинних голландських родин. У дитинстві, вочевидь, мав талант до піаніно, до того ж іще й винахідник. Усю велику кімнату у східному крилі, ту, де стоїть більярдний стіл, і пральню під нею перетворять на його лабораторію з усіма цими раковинами з неіржавійки, трубками для дистиляції й таке інше, а в західному крилі, де в Леноксів була та теплична, як’ї’там, оранжерея, він хоче встановити велику ванну, вмонтовану в підлогу, а на стінах прокласти проводку для стереосистеми.

Її круглі очі, зеленкуваті в надвечірньому світлі, сяяли захопленням від цього.

— Джо Маріно підписав контракт на встановлення сантехніки й розповідав про це вчора, коли не вдалося зібрати кворум, бо Гербі Прінц поїхав на Бермуди, нікому нічого не сказавши. Джо не тямив себе з радощів: ніякої оцінки проводити не треба, все лише найкраще, а ціна, хай йому чорт. Тикова ванна восьми футів у діаметрі, а оскільки йому не подобається ходити по плитці, вся підлога буде встелена шліфованим сланцем, який треба замовляти аж із Теннессі.

— Звучить помпезно, — сказала їм Джейн.

— А в цього великого транжири є ім’я? — спитала Александра, думаючи, яким же все-таки романтиком і газетним колумністом є Зукі, й гадаючи, чи не розболиться в неї голова від другої горілки з тоніком, коли вона прийде додому, сама, у свій розкидистий колишній фермерський будинок, в якому пануватиме лише стале сонне дихання її дітей, ненастанне шкряботіння Вуглика й лиховісний погляд місяця, що складатиме компанію її безсоннісінькому духові. Десь на заході, в лавандовій далині, завиє койот, а ще далі — трансконтинентальний потяг тягтиме свої тягнучі милі вагонів, і ці звуки виведуть її дух з вікна й розчинять його бадьорість у ніжній, знебарвленій зорями ночі. Тут, на дратівливому, заболоченому сході все перебувало дуже близько одне від одного; нічні звуки оточували її будинок, начеб наїжачені хащі. Навіть ці жінки в затишному закутку дому Зукі нависали над нею так, що кожна чорна волосинка ріденьких вусиків Джейн і рівний, бурштиновий