Джоан Роулінг - Убивчий білий, Джоан Роулінг

2

...він не видається чоловіком, якого слід сюди допускати.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Страйк засапався, праве коліно боліло. На останні сходинки уже підтягував себе, хапаючись за металеве поруччя сходів перед офісом. За скляними дверима бриніли два гучні голоси — один чоловічий, другий жіночий, пронизливий і переляканий. Коли Страйк увірвався до приміщення, Деніз, що аж втиснулася спиною в стіну, зойкнула:

— Ой, слава Богу!

Чоловікові, що стояв посередині приміщення, на погляд Страйка було років двадцять п’ять. Темне волосся неохайними пасмами окреслювало тонке бліде обличчя, на якому вирізнялися запалі й запалені очі. Футболка, джинси й кофта з каптуром були брудні й подерті, підошва на кросівці відвалювалася. В ніздрі детективу вдарив тваринний сопух немитого тіла.

Сумнівів у тому, що незнайомець душевно хворий, бути не могло. Що десять секунд його проймав невідпорний тик — чоловік торкався спершу кінчика носа, червоного від ненастанних доторків, тоді з тихим стукотом плескав собі по худих грудях, а далі рука опадала. І майже одразу знов підлітала до кінчика носа. Здавалося, що він чи то розучився хреститися, чи то спростив процедуру, щоб виходило швидше. Ніс, груди, рука опадає; ніс, груди, рука опадає; ці механічні рухи видавалися тим тривожнішими, що чоловік ніби й не усвідомлював їх. То був один з хворих, зневірених людей, яких час до часу бачиш у столиці і які завжди становлять проблему для когось іншого — пасажир метро, якому всі стараються не глядіти в очі, говірка жінка на розі, від якої інші перехожі йдуть на той бік вулиці: друзки розбитої людськості, надто повсюдні, щоб надовго захопити уяву.

— Ви він? — спитав чоловік із запаленими очима, знов торкнувшись носа і грудей.— Ви Страйк? Ви детектив?

Другою рукою, що не підлітала раз у раз до носа, він раптом схопився за змійку на штанях. Деніз заскиглила, вочевидь, злякавшись, що зараз незнайомець вчинить акт ексгібіціонізму — що здавалося цілком імовірним.

— Так, я Страйк,— підтвердив детектив і рушив уперед, щоб опинитися між незнайомцем і секретаркою.— Ти як, Деніз?

— Нормально,— прошепотіла вона, досі тулячись до стіни.

— Я бачив, як убили дитину,— повідомив незнайомець.— Задушили.

— Гаразд,— буденно озвався Страйк.— Може, ходімо туди? Він жестом запросив гостя до кабінету.

— Треба посцяти! — заявив той і знов посмикав змійку на штанях.

— Тобі отуди.

Страйк показав йому туалет просто за дверима офісу. Коли двері з ляскотом зачинилися за гостем, Страйк тихо заговорив до Деніз:

— Що сталося?

— Він хотів вас бачити, я сказала, що вас немає, він тоді розлютився і почав усе трощити!

— Викликайте поліцію,— тихо сказав Страйк.— Скажіть, до нас прийшла дуже хвора людина. Можливо, психоз. Тільки дочекайтеся, поки я його заведу до себе в кабінет.

Двері вбиральні знову відчинилися. Змійку на штанях незнайомець не застібнув, трусів на ньому, схоже, не було. Деніз знову заскиглила, а гість гарячково торкнувся носа і грудей, носа і грудей, не усвідомлюючи, що виставив темну латку лобкового волосся напоказ.

— Туди,— люб’язно мовив Страйк. Чоловік прочовгав у двері кабінету. Після короткого передиху його сморід здавався удвічі потужнішим.

На запрошення сісти гість примостився на краєчку крісла для клієнтів.

— Як вас звати? — спитав Страйк, сідаючи з того боку столу.

— Біллі,— назвався чоловік і швидкими рухами тричі торкнувся носа і грудей. Коли рука опустилася втретє, він міцно схопив себе за неї другою рукою.

— Отже, Біллі, ви бачили, як задушили дитину? — спитав Страйк, а Деніз у сусідній кімнаті пробурмотіла:

— Поліція, швидше!

— Що вона каже? — спитав Біллі, нервово озирнувшись на двері в приймальню. Запалі очі здавалися величезними, однією рукою він міцно стискав другу, щоб зупинити сіпанку.

— То нічого,— легко збрехав Страйк.— Веду ще кілька інших справ. Розкажіть мені про дитину.

Він потягнувся по ручки і записник. Рухався повільно, обережно — ніби Біллі був якимсь диким птахом, якого можна сполохати.

— Він задушив її, нагорі при коні.

Деніз за тонкою стінкою ґелґотіла на повний голос.

— Коли це сталося? — спитав Страйк, записуючи.

— Давно... я сам був малий. То була дівчинка, але потім казали, що хлопчик. Джиммі там був, каже, не бачив такого при коні, так... Але поховали її не там. Тобто його. То вже у лощовині, біля батькового дому. Я бачив, як вони це зробили, можу показати. Мені вона копати не дає, а вам дасть.

— Це зробив Джиммі, так?

— Та Джиммі нікого не душив! — розлютився Біллі.— Він це бачив разом зі мною. Каже, такого не було, але бреше, він там був. Він, розумієте, боїться.

— Розумію,— збрехав Страйк, записуючи далі.— Мені потрібна ваша адреса, перш ніж візьмуся за розслідування.

Він майже чекав на спротив, але Біллі охоче потягнувся по запропоновані блокнот і ручку. Страйка омила нова хвиля смороду. Біллі почав був писати, аж тут ніби передумав.

— Ви ж не підете до Джиммі, ні? Бо він уже мене віддубасить. До Джиммі йти не можна.

— Не можна,— заспокійливо відповів Страйк.— Мені ваша адреса потрібна для роботи.

З-за дверей почувся пронизливий зойк Деніз:

— Ні, швидше, він дуже схиблений!

— Що вона каже? — спитав Біллі.

І