Джоан Роулінг - Убивчий білий, Джоан Роулінг

такого полегшення. Страйк відпив пива, за звичкою витягнув ногу, насолоджуючись відносною свободою руху, а тоді розгорнув картонну папку, яку приніс із собою.

Ці нотатки зробив той дурень, що розбив мопед об таксі, й користі з них було небагацько. Втратити клієнта Страйк не міг, але вони з Гатчинсом ледве давали раду всім справам. Негайно був потрібен новий помічник, однак Страйк не мав певності, що співбесіда, яка зараз буде, то розумна ідея. Перш ніж прийняти зухвале рішення і зв’язатися з чоловіком, якого не бачив п’ять років, Страйк не порадився з Робін, і навіть коли двері «Тоттенгему» відчинилися й увійшов Сем Барклей, пунктуальний до хвилини, Страйк усе думав, що, може, робить велику помилку.

У цьому глазгів’янині можна було будь-де впізнати ексармійця — футболка під тонким светром з V-подібним вирізом, коротко підстрижене волосся, вузькі джинси і занадто білі кросівки. Коли Страйк підвівся і простягнув руку, Барклей, який, здається, впізнав його так само легко, усміхнувся і мовив:

— Що, уже п’єш?

— Пригостити? — спитав Страйк.

Поки наливали пінту для Барклея, Страйк спостерігав за колишнім стрільцем у дзеркалі за баром. Барклеєві було трохи за тридцять, але він уже посивів. Окрім цього, він лишився точно таким, яким пам’ятав його Страйк. Нависле чоло, великі круглі сині очі й квадратна щелепа — такий собі компанійський пугач. Страйкові Барклей подобався — навіть тоді, коли довелося віддати його під трибунал.

— Ти ще куриш? — спитав Страйк, коли передав пиво і сів.

— Тільки вейп,— відповів Барклей.— У нас дитина.

— Вітаю,— мовив Страйк.— Отже, здоровий спосіб життя?

— Щось типу того.

— Ще торгуєш?

— Нічим я не торгував,— гаряче запротестував Барклей,— і ти це чудово знаєш. Я тіко сам розслаблявся, друже.

— І де ж тепер купуєш?

— Та в інтернеті,— відповів Барклей, відпиваючи пиво.— Легко! Коли вперше спробував, то такий думав — та ну, та не вийде. А тоді зрозумів, що це пригода така. Надсилають у пачці з-під цигарок і все таке. Обирай з цілого меню. Інтернет — то річ.

Він засміявся і спитав:

— То що за біда, га? Не чекав від тебе звістки так скоро.

Страйк завагався.

— Думав запропонувати тобі роботу.

Якусь мить Барклей просто дивився на нього, а тоді відкинув назад голову й аж заревів зо сміху.

— Отакої! — сказав він.— А чого одразу не сказав?

— То що думаєш?

— Я не щовечора курю,— серйозно відповів Барклей.— Чесно, от ні. Жінка цього не любить.

Страйк замислився, тримаючи руку на папці.

На Барклея він натрапив, коли розслідував справу про наркотики в Німеччині. У британській армії наркотиками торгують так само, як у будь-якій іншій частині суспільства, але відділ спеціальних розслідувань спрямували викрити операцію, яка здавалася професійнішою за інші. На Барклея вказали як на ключового гравця, а коли серед його речей знайшли кілограмову цеглину марокканського гашишу, без допиту стало вже ніяк.

Барклей стверджував, що його підставили, і Страйк, який був присутній на допиті, схильний був йому вірити, бо стрілець здавався надто розумним, щоб не знайти для гашишу сховку, кращого за свій солдатський мішок. З іншого боку, було повно доказів того, що Барклей регулярно вживає, і не один свідок указав на те, що його поведінка стала дивною. Страйк здогадувався, що з Барклея зробили зручного цапа-відбувайла, і вирішив улаштувати власне розслідування.

З цього постала цікава інформація щодо будівельних матеріалів й інженерного обладнання, які щось занадто часто замовляли. Це не вперше Страйк викривав корупцію такого штибу, але сталося так, що двоє офіцерів, відповідальних за зникнення цих корисних і коштовних матеріалів, виявилися саме тими людьми, які так прагнули притягнути Барклея до трибуналу.

Під час допиту сам на сам Барклей був вражений тим, що агент-спецроз цікавиться уже не гашишем, а аномаліями, пов’язаними з будівельними контрактами. Спершу сторожкий і впевнений, що в такій ситуації ніхто йому не повірить, Барклей урешті зізнався, що помітив те, чого не бачили інші, й не просто вліз у це, а почав складати таблиці й нотувати украдене цими офіцерами. На жаль для Барклея, ті офіцери помітили, що він якось занадто цікавиться їхніми справами, і скоро в речах Барклея виникло кіло гашишу.

Коли Барклей показав Страйкові свої нотатки (записник було сховано значно краще, ніж гашиш), на того справили враження і ретельність, і ініціативність стрільця, надто зважаючи на те, що провадити розслідування Барклея не вчили. Коли Страйк спитав, нащо Барклей проводить розслідування, за яке ніхто не платить і яке довело його до такої халепи, той знизав широкими плечима і пояснив: «Так воно ж неправильно, ба ні? Армію обкрадають. Гроші платників податків привласнюють».

Страйк доклав, на думку його колег, надмірних зусиль, але врешті-решт (додаткове розслідування, проведене Страйком, додало справі ваги) досьє на діяльність старших офіцерів, яке склав Барклей, допомогло їх арештувати. Звісно, всі лаври відійшли відділу спеціальних розслідувань, але Страйк постарався, щоб з Барклея зняли звинувачення.

— Коли ти кажеш «робота»,— вголос міркував Барклей серед пабного гамору й брязкоту,— ти маєш на увазі розслідування?

Страйк бачив, що думка ця для нього спокуслива.

— Так,— відповів Страйк.— А чим ти займаєшся, відколи бачилися востаннє?

Відповідь пригнічувала, хоч і була очікуваною. Перші кілька років після армії Барклей не здатен був працювати на постійній роботі й тому трохи підробляв малярем і декоратором на фірмі шваґра.

— Гроші жінка приносить,— додав він.— У неї добра робота.

— Гаразд,— сказав Страйк,— гадаю, почнемо з пари днів на тиждень. Будеш мені виставляти рахунки як фрілансер. Якщо не піде — будь-хто з нас може спокійно відмовитися. Справедливо?

— Авжеж,— погодився Барклей,— справедливо. Скільки платиш?

Хвилин зо п’ять обговорювали питання оплати. Страйк розповів, що його попередні працівники реєструвалися як приватні підрядники і що рахунки й документи стосовно інших робочих витрат треба скеровувати до офісу. Кінець кінцем він розгорнув папку і розвернув її до Барклея, щоб той глянув уміст.

— Треба стежити за цим хлопчиною,— сказав Страйк і показав на фото огрядного юнака з кучмою кучерявого волосся.— Роби фото — з ким він, що робить.

— Авжеж, зрозумів,— відповів Барклей, дістав мобільний і сфотографував обличчя і адресу цілі.

— Сьогодні за ним стежить інший мій працівник,— сказав Страйк,— але о шостій ранку завтра ти маєш бути під його квартирою.

Його потішило, що Барклей не нарікає на такий ранній початок.

— А з дівулею що сталося? — поцікавився Барклей,