Юлія Бонд - Твоя некохана дружина, Юлія Бонд

Чому він так дивиться? Хіба не бачить, як я соромлюся? Але сказати Артуру прямо – теж не можу, раптом я його неправильно розумію і звичайну ввічливість сприймаю за незрозуміло що. Як показало життя, я зовсім не розуміюся в людях, складаючи про них неправильну думку з першого разу.

– На Шампанському провулку відкрилася нова кафешка з домашньою кухнею. Друзі були нещодавно, їм сподобалося. Вибір хороший і смачний. Не хочеш пообідати, Улю? – Пропонує Артур, з побоюванням поглядаючи в мій бік.

Я ловлю його погляд миттєво. Може, даремно я себе накрутила? Артур же в курсі, що я вагітна, що зовсім недавно могла втратити свого малюка. Чоловік про мене дбає, це просто вже я настільки стала недовірливою, що чіпляюся до всіх поспіль, навіть добрих людей.

Відкинувши убік всі сумніви, я приязно посміхаюся начальникові:

– Якщо вас не ускладнить, Артуре Миколайовичу, то я б не відмовилася.

– Улю ...

– Так?

– Може, вже перестанеш мені викати? Я не такий уже й старий, але ти щоразу змушуєш мене почуватися якимсь мамонтом. Мені лише тридцять шість.

– На дванадцять років старший за мене, – ніяковіючи, відводжу погляд убік.

– Ось і я про те. Не такий я вже й мамонт.

– Добре, Артуре. Я більше не викатиму, – відповідаю я і на обличчі чоловіка розпливається посмішка.

***

У кафе, як і обіцяв Артур, справді гарний вибір. І все дуже смачно. Насилу з’ївши менше половини того, що начальник замовив для мене, я ледве дихаю. Непомітно під столом розстібаю ґудзик на джинсах. Фух ... Так краще.

– Що там з твоїм хлопцем? – Цікавиться Артур, варто сказати, дуже несподівано.

– В мене немає хлопця, з чого ви… ти це взяв?

– Ну, як же, а в лікарні тоді кого я бачив? – Серйозним поглядом чоловік вдивляється в моє обличчя, очі злегка примружені.

Не дуже хочеться говорити про особисте, але якщо Артур цікавиться, то все одно дізнається. Тоді нехай краще почує інформацію з перших вуст.

– Якщо ти маєш на увазі Богдана, то він не мій хлопець. Ми зустрічалися зовсім недовго, потім розлучилися. Через деякий час я дізналася, що вагітна від нього. Мій дядько, Ігор Іванович, теж це про це дізнався і вирішив за будь-яку ціну нас одружити.

– А ти? – смикає бровою Артур.

– Я? – ковтаю усмішку. – А я не хочу заміж за Богдана. Він інфантильний хлопчик, до того ж у нього є кохана дівчина, вони збираються одружитися.

– Тобто від дитини Богдан відмовився?

Знизую плечима. Ні, не пам'ятаю, щоб Ольховський відмовлявся від дитини. Начебто навпаки. Бігає за мною, каже про весілля. Знаю, це дядько його пресує. Але дядько начебто погодився не наполягати на нашому шлюбі.

– Ні, не відмовляється. Але одружуватися ми точно не будемо.

– Ось як? – дивується Артур, здається, моя відповідь – не зовсім те, на що він очікував.