Катаріна Рейніс - Заручені магією, Катаріна Рейніс

6.

Прокинулася на світанку від… нетерпіння! Дивне передчуття чогось важливого, що вкрай змінить моє життя, не відпускало. Отже, це воно! Те, до чого мене готувала бабуся, те про що в глибокому дитинстві співала мама, те, про що мріє кожна відьма… Петля долі! Маленький крок у велике майбутнє. Яким саме воно буде, ніхто не знає, проте з нетерпінням чекає!

- Снідатимеш? – поцікавилася у блідого, заспаного некроманта, що з’явився біля воріт мого будинку.

- Ні! – буркнув чоловік, оминаючи мене дугою на шляху до будинку. – Занадто рано!

- Он як! – зацікавлено провела високу постать у чорному діловому костюмі. Як банально! А де плащ з глибоким капюшоном? Де посох з людським черепом на верхівці? Де кажани і чорний дим, в кінці кінців? Що за пародія на женця смерті? От бабуня! Так і знала, що більшість її страшилок, то лише байки! – Кава на столі!

Коли наздогнала гостя, він уже допивав МОЮ каву зі згущеним молоком. Що за напасть приперлася?

- Смачно було? – поцікавилася, наливаючи собі в іншу чашку.

- Так, дякую! - Сноб! – Ти готова?

Чесно, очі закотилися самі собою! Відчуваю, мандрівка видасться незабутньою!

За годину ми таки вирушили в дорогу. Будинок замкнула лише для вигляду. Який дурень поткнеться до лігва спадкової відьма? А якщо такий все ж віднайдеться, домовик з усім справиться. То мене він за господиню не рахує, а от власне майно пильнує, наче зіницю ока. Ой, не позаздрю я цьому телепню!

- Куди прямуємо? – поцікавилася, зручно вмощуючись на широкому шкіряному сидінні позашляховика. – Де заховане ваше лігво?

- Чому заховане? – нахмурився чоловік.

- А як інакше? – намагалася донести до цього тугодума істину. – Живі мертв’яки навіть поодинці привертають занадто багато уваги. А якщо їх цілий натовп, який слухняно марширує у вашому дворі, таке в сучасному світі приховати ніяк не вдасться!

- Та з чого ти взагалі все це взяла? – щиро обурився некромант, не помічаючи, як мене аж коробить від сміху.

- А що, ні? – продовжила знущатися. – Тоді, певно, ви живете дуже далеко від цивілізованого світу. Бо як би ви пояснювали місцевим наявність власного кладовища…

- У нас немає кладовища! – закипав Ян, міцніше стискаючи кермо.

- А що є? – не вгавала. – А правда, що всі ваші слуги – це ожилі кістяки? А у вас великий дім? А ви платите податки за мертву робочу силу?..

- Годі! – вигукнув, заледве стримуючись. – Припини! Краще просто… помовч!

Спокійно потисла плечима та відвернулася до вікна. Схоже у некромантів не дуже з гумором. Що ж, дорога обіцяє бути довгою.

Те, що ми їдемо на захід, я зрозуміла одразу. Все ж, нехай із рідних країв далеко вибиратися не доводилося, та географію в школі здала на відмінно. Так-так, відьми, навіть спадкові, також відвідують школу, а інколи навіть вчаться без допомоги магії. Це про мене, якщо що!

Чудово! Адже це рідкісний шанс безкоштовно роздобути цінні інгредієнти для моїх зіль. І втрачати такої можливості я не збиралася!

- Зупини! – гаркнула на весь салон, вибиваючи некроманта з колії та змушуючи його різко загальмувати просто посеред траси..

- Що? – вигукнув Ян, схопивши мене за плечі та судомно оглядаючи з усіх сторін. – Що трапилося?

За нами негайно ж створився затор. Машини сигналили, наче божевільні, а їх господарі голосно лаялися.

- Нічого, - пробурмотіла, зрозумівши, що накоїла. – Мені потрібно вийти… на хвилинку…

Якось полегшено видихнувши, чоловік завів двигун та швидко від’їхав на узбіччя. Вирішила не ризикувати, зволікаючи, тому швидко вискочила з авто та помчала у високу траву, що росла на обочині попри кукурудзяне поле. Ні-ні, я не в туалет! Там, посеред різнотрав’я, блідо-рожевим цвітом майорів, наче прапорець, невисокий кущик розрив-трави. І як він тільки в очі мені кинувся? Та це лише на руку, хтозна, коли пригодиться.

- Ти серйозно? – пробурчав Ольжич, гидливо розглядаючи мої брудні пальці і невисоку квітку, викопану разом з корінням.

- У кожного свої тонкощі роботи, - потисла плечима, мило посміхнувшись.

- Серветки в бардачку, - заводячи двигун, хмикнув молодик. Не вигнав, і на тому спасибі.

Далі їхали мовчки, аж доки на горизонті не показалися перші, ще не високі, проте такі заворожуючі гори. Карпати! Так он які вони…

 

***

«Вона божевільна!» І чим більше він дивився на Яру, тим реальнішою здавалася ця думка. Та по при все, щось неймовірне, притягуючи, заворожуюче було у її погляді, її посмішці, її щирих дитячих емоціях. Подумати тільки, «натовп мерців і власне кладовище»! Для чого взагалі все настільки ускладнювати?

Мерці – це лише бездушні тіні колишніх людей, які до того ж не лише жахливо пахнуть, а ще й не здатні нормально виконати жодного наказу. Робота некроманта, по при забобони та видумки режисерів, полягає зовсім не у використанні трупів для власних потреб. Женці смерті, як їх дехто ще й досі називає, з давніх-давен працюють поруч із слідчими у різних таємних організаціях. Допит покійника, ось основна його робота!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍