Ю. Несбе - Кров на снігу

Доки поліція і чиновники області роїлися навколо місця події, наче розтривожені бджоли, всі операції було призупинено. В Осло почалась героїнова паніка.

Але жадібність подібна до весняних талих вод, які, коли їм перекрити шлях в одному місці, легко знаходять нові канали. Рибалка, який поєднував у своїй особі чимало всього, але перш за все був бізнесменом, формулював це так: незадоволений попит вимагає задоволення. Життєрадісний гладун з вусами, як у моржа, міг нагадувати вам святочного гнома, аж доки не склалося б так, що гном перерізав би вам горло рибальським ножем. Упродовж кількох років він займався контрабандою російської горілки, яку радянські риболовні судна доставляли в Баренцове море. Там вантаж передавали на норвезькі риболовні судна, які доправляли його у покинуте рибальське селище, яке належало Рибалці і яке він допровадив до зубожіння і цілковитого спустошення. Там пляшки завантажували в рибні контейнери і везли до столиці у рибних фургонах. У фургонах була також риба. В Осло пляшки складали у підвалі Рибалчиної крамниці, яка не була самим лише прикриттям, але також справжньою рибною крамницею, що належала його родині упродовж трьох поколінь, і хоч ніколи не давала великих прибутків, але й збитковою ніколи не була.

Тож коли росіяни запитали, чи не хотів би він обміркувати конверсію горілчаного бізнесу на героїновий, Рибалка зробив деякі розрахунки, переглянув правові санкції, зважив на ступінь ризику бути упійманим і дав згоду. Відтак, коли Даніель Гофман відновив свої свальбардські оборудки, то несподівано для себе виявив, що має конкурента. І йому це аж ніяк не сподобалось.

Аж тут настала мить, коли в гру вступив я.

На той часу — думаю, я переконливо це змалював, — я вже зробив доволі невдалу кримінальну кар’єру. Я відбув термін за пограбування банку, попрацював помічником сутенера Піне, був звільнений Гофманом з цієї роботи і, власне, шукав, чим би іще більш-менш корисним зайнятись. Гофман зв’язався зі мною тому, що почув з надійних джерел, що то я впорав контрабандиста, тіло якого знайшли у гавані Галдена[11] з ушкодженою здебільшого головою. Дуже професійно виконане замовлене вбивство, заявив Гофман. А я, не маючи нічого ліпшого у своєму послужному списку, не став заперечувати.

Першим замовленням був чоловік з Бергена, який спершу працював на Гофмана дилером, але викрав дещо з товару, заперечував це і перейшов на роботу до Рибалки. Вистежити його було нескладно: люди з заходу країни балакають голосніше за решту норвежців, і його бергенський гаркавий «р» розкотисто розлягався над Центральним вокзалом, де він продавав свій товар. Я показав йому свою зброю і тим різко поклав край його гаркавленню. Кажуть, вдруге вбивати легше, і я гадаю, це правда. Я відвів чувака у вантажний порт і там двічі вистрілив йому в голову, наслідуючи стиль галденського інциденту. Зважаючи, що поліція вже мала підозрюваного у галденській справі, слідство було на хибному шляху з першого дня і так ніколи й близько не підступилось до мене. А Гофман отримав підтвердження щодо свого переконання, буцімто я кілер номер один, і дав мені чергове замовлення.

То був молодик, який подзвонив Гофману і заявив, що він волів би радше працювати на нього, ніж на Рибалку. Він хотів зустрітися з Гофманом десь у затишній місцині, щоб спокійно обговорити деталі, — так щоб Рибалка не довідався. Сказав, буцімто не здатен більше терпіти сморід рибної крамниці. Я гадаю, йому слід було ретельніше попрацювати над своєю легендою. Гофман сказав мені, що, на його думку, Рибалка наказав тому хлопчині ліквідувати його.

Наступного вечора я чекав на нього у верхній частині парку Санкт-Гансхауґен.[12] Звідти відкривається гарний краєвид. Кажуть, тут колись влаштовували жертвоприношення, і через те місцина роїться привидами. Моя мама казала, що друкарі варили тут друкарську чорну фарбу. А я знаю тільки, що раніше тут палили міське сміття. За прогнозом, того вечора мало бути мінус дванадцять, тож я знав, що ми будемо сам на сам. О дев’ятій на довгій стежці до башти показався якийсь чоловік. Попри холоднечу, доки він дістався верхівки пагорба, лоб йому зросив піт.

— Раненько ти, — сказав я.

— Ти хто? — відповів він запитанням на запитання, витираючи шарфом піт з лоба. — А де Гофман?

Ми обидва одночасно сягнули по свої пістолети, але я його випередив. Я вдарив його в груди і в руку трохи вище ліктя. Він випустив зброю і впав горілиць. Він лежав на снігу і розгублено блимав очима.

Я приставив пістолет йому до грудей:

— Скільки він тобі платить?

— Д… двадцять тисяч.

— Гадаєш, достатньо, як за вбивство людини?

Він роззявив і знову стулив рота.

— Я в будь-якому разі маю тебе вбити, так що немає сенсу вигадувати якусь кмітливу відповідь.

— У нас четверо дітей, і ми мешкаємо у двокімнатній квартирі, — сказав він.

— Сподіваюсь, він сплатив тобі наперед, — сказав я і вистрілив.

Він застогнав, але так само лежав собі й блимав. Я втупився у два отвори в його куртці на грудях. Тоді рвонув борт одежини, розхристуючи йому пазуху.

Він був у кольчузі. Не в бронежилеті, а саме в бісовій кольчузі, на зразок тих, що вікінги носили. Принаймні, вони вбрані в такі кольчуги на ілюстраціях до «Саги про королів» Сноррі,[13] яку я неодноразово перечитував у дитинстві, аж доки нарешті в бібліотеці мені відмовились її знову видавати. Залізо. Не дивно, що він упрів, сходячи на пагорб.

— Що це за чортівня?

— Мені її дружина змайструвала, — відповів він. — Для гри в Улава Святого.

Я пробіг пальцями по міцно зчеплених металевих петельках. Скільки тисяч їх могло бути? Двадцять? Сорок?

— Вона не дозволяла мені вийти без кольчуги, — сказав він.

Кольчуга, сплетена для вистави про вбивство святого короля.

Я приставив пістолет йому до чола:

— «Трощи Пса, якого залізо не бере».[14]

— Сноррі, — прошепотів він. — Улав Святий завдає удару…

— Правильно, — перервав я його, натискаючи на спусковий гачок.

В його гаманці було п’ятдесят крон, фотографія дружини й дітей і особове посвідчення з його ім’ям і адресою.

Виконання мною згаданих замовлень становили дві з трьох причин, чому я волів би триматись подалі від Рибалки.

Наступного дня зранку я пішов до його крамниці.

Від рибної крамниці «Ейлертсен & Син» на Юнгсторґет до центрального відділку поліції на Мьолерґата, 19, було заледве два кроки. За чутками, коли Рибалка іще продавав контрабандну горілку, поліція значилася серед його найліпших клієнтів.

Скулившись від пронизливого крижаного вітру, я перетнув