Олександра Багірова - Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова

Розділ 11

Після тієї ночі настало хитке перемир'я. Я не знайшла у собі сил відмовитись від нього. Мучуся докорами совісті, розумію - це неправильно. Не мають майбутнього такі відносини. Коханка ніколи не стане дружиною. Це моя ілюзія щастя. І я як божевільна чіпляюся за неї. Насолоджуюся моментами поруч із ним.

Підсвідомо розумію – це агонія. Я вдихаю останні ковтки повітря, просочені Владом. Краду у долі миті щастя. Намагаюся зафіксувати в пам'яті найдрібніші деталі. Адже незабаром у мене нічого не залишиться, крім спогадів і нашого сина. І поряд з цією гіркою впевненістю в швидкому кінці мого кохання, в мені розцвітає сліпа надія. Якщо, все може бути інакше?

Я мрію, що одного дня Влад прийде до мене і скаже, що залишається назавжди. Зізнається у коханні. І ми разом з нетерпінням чекатимемо на народження сина. Я так хочу для свого малюка повної сім'ї. Щоб він з перших хвилин життя завжди посміхався, відчуваючи безмежне кохання тата і мами.

Навіть незважаючи на наше перемир'я, все вже не так, як раніше. Інакше. Ми мало говоримо, від Влада віє холодом та відчуженістю, і при цьому він все одно залишається турботливим. Часто дивиться дивним поглядом, вивчає, ніби хоче залізти мені в голову. Він щедрий, часто надсилає машину з водієм, і мене возять на шопінг до торгового центру. Обмежень із витрат немає. Тільки мені не потрібні подарунки, якщо нема головного. А так я ще більше почуваюся продажною. Може, він таким чином хоче підкреслити мій принизливий статус?

Хоча моє теперішнє становище – це мрія багатьох одногрупниць. Але кожному своє. Я хочу кохати і бути коханою. Це можливо лише з Владом. Але з ним у нас все залишається, як і раніше, лише ночами. З'являється якийсь надрив. Дика потреба один в одному. Як два зголоднілі звіра ми даємо волю своїм емоціям.

А вранці повертаються холод і відчуженість. У повітрі висить невизначеність. Нормальний діалог між нами так і не налагодився. Невидима, але дуже міцна стіна заважає зблизитись. Не можу я більше існувати у підвішеному стані. У нас буде малюк. Хочу, щоб він відверто зі мною поговорив. Ми маємо все з'ясувати.

З цими думками я прокинулася вранці. Пройшов місяць. І нічого не змінилося. Влад дуже часто зі мною. Майже всі ночі. Навіть не уявляю, що він каже дружині. Мені її шкода, і себе. Я заплуталась. Мені потрібно твердо стояти на землі, знати, що чекати від завтрашнього дня. Нам час поговорити. Далі відкладати розмову безглуздо. Серце стискається від страху. А може, нехай іде, як іде? Адже Влад поруч. Про те, щоб забрати дитину, він більше жодного разу не говорив. Тільки возив у клініку ще раз. Постійно цікавиться, як я почуваюся.

Ні. Не можу я жити в брехні. Вона ж його теж любить. І що ми так і розриватимемо його на частини між собою? І скільки я так протягну? Коли збожеволію від думок, як він пестить дружину? Адже якщо він не зі мною та не на роботі, то з нею. Моє примарне щастя свого роду знеболювальне. Але рани стають дедалі глибшими. Ситуація тягне нас усіх у цупке болото.

Насилу відсидівши на парах. Я зайшла в кафе перекусити, а потім до вечора бродила містом. Сьогодні я вирішила поговорити з ним відверто, відкрити йому своє серце повністю, покласти до рук, зробити крок. А далі... Боюся думати... Боюся загадувати... Але за будь-якого результату ця розмова необхідна.

Військова частина, де працює Влад, оточена парком. У період, коли ніщо не затьмарювало нашого щастя, і я літала в рожевих хмарах – це було найчастіше місце наших зустрічей. Коли сумувала та дуже хотіла його бачити, я чекала його за величезним деревом, ховалася. Він завжди йшов додому через парк до своєї машини. Я вибігала йому назустріч і кидалася на шию. І скільки було радості у карих очах. Тоді вони світилися від щастя, і можна скільки завгодно називати мене наївною, але я вірю, тоді він випромінював щирість.

Зараз я вирішила вчинити так само. Сховалась за деревом. Вирішила, що посилання на минуле, допоможе викликати його на відвертість.

Чекати довелося півтори години. Я як вірний, відданий пес дивлюся в одну точку, чекаючи свого господаря, переповнена сліпою надією.

Він з'явився на горизонті під руку з карколомною блондинкою. Яскрава жінка, з ідеальною фігурою та золотистим волоссям. У цей момент я нагадала собі чорну ворону. Куди моєму смоляному волоссю до цих неймовірних локонів.

Я сховалася за деревом, але продовжую поглядати – це вище за мої сили. Не хочу дивитися, боляче до втрати свідомості, і все одно продовжую катувати себе.

- Влад, я сьогодні була у лікаря. Є невеликі проблеми, - чую дзвінкий голос із нотками смутку.

- Щось серйозне? - Занепокоєний голос коханого.

- Лікар призначив додаткове обстеження, - зітхає. - А так переживаю, любий, щоб з нашим малюком нічого не сталося, - кладе руку собі на плоский живіт.

- Світлана, є серйозна загроза? Конкретніше!

Більше я не дивлюся на них. Сповзаю по дереву вниз. Кусаю себе за руку, щоб крик болю не вирвався із горла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍