Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

і тут залишається самотньою — її ніхто не знав, не впізнавав, не гукав радісно. Вона обернулася на чиїсь схлипи — позад неї беземоційно, методично плакала жінка невизначеного віку — її вроду приховували чорні блузка, хустка та довга спідниця. Почервонілі очі жінка намагалася приховати сонцезахисними окулярами, однак сльози витікали з-під лінз, розтікалися канавками зморщок, тонули в кутиках уст. Тома, заворожено стежачи за жінкою, краєчком ока зафіксувала, як та на якусь мить прочинила рот, висолопила язика й злизала сльози — наче ковтнула щось смачне. Кров, скажімо, — чомусь подумала Тома й здригнулася. Автобус нарешті зітхнув дверима й поволі рушив, важко розхитуючись на поворотах. Тома втупилася у свої безсмертники й уже ні на кого не звертала уваги аж до кінця подорожі…

За іржавою дротяною огорожею, що відділяла кладовище від поля, сіріли гектари трави. Метрів за сто на північ починався ліс, тобто його залишки; та частина цвинтаря була болотистішою, однак чомусь вважалася елітарною, певно, через те, що в так званих центральних секторах, де колись ховали перших небіжчиків ще на початку XX століття, містилися склепи для родин місцевих польських аристократів — там навіть земля цінувалася більше, і забронювати кілька квадратних метрів для свого померлого родича у цій частині кладовища могли лише найбагатші. Виходить, що теза про рівність у смерті — чергова байка, якою для чогось утішають бідноту. У потойбіччі, як і в житті, своя ієрархія — не менш ница та несправедлива. Ще далі, праворуч від лісосмуги, у траві викреслювалася злітно-посадкова смуга аеродрому. Повітря над бетонним настилом згущувалося й витворювало якесь марево, полудневу фата-моргану. Літаки сюди, однак, уже давно не літали. Час від часу, перед наїздом якихось чиновників із військових відомств, озивалися лише винищувачі місцевого авіаполку, що починали цілодобово гуркотіти над містом, не даючи людям ні нормально спати, ні працювати. Однак і це швидко вщухало, оскільки комісія, як правило, навіть не перевіряла вміння пілотів літати, а обмежувалася звіркою деяких паперів, пиятикою з місцевими полковниками та генералами й відвідинами борделю.

Тома повільно плелася довгими «вулицями» міста мертвих, ніяк не пригадуючи точного розташування могил — тоді, коли відбувалися похорони, її привозив автобус і вона, природно, не зауважувала дороги. Тепер же довелося, полум’яніючи від сорому, шукати когось із працівників кладовища, щоб з’ясувати, де розташовується 86-ий сектор. Неголений дід у сорочці з закоченими по лікоть рукавами саме набирав у відро воду з цистерни. Над краником, із якого сочилася брудна цівка, висів клапоть паперу з написом: «Технічна рідина, не для внутрішнього вживання».

— Ви не підкажете, мені до вас порадили, де тут 86-ий сектор?.. — запинаючись, швидко випалила Тома.

Дід, не відводячи погляду від відра й цівки води, щось пробурмотів і махнув рукою кудись убік, немов не вказуючи напрям, а просто проганяючи дівчину. Тома не розчула відповіді, проте повторювати своє запитання не наважилася, а рушила кудись углиб, сподіваючись знайти серед цього лісу хрестів необхідний їй.

Орієнтирів у неї було кілька. Найголовніший — свіжість могил. На старих секторах, де небіжчики спочивали вже рік і більше, на гробиках виростали надгробки й пам’ятники. В одних місцях бовваніли солідні монументи, деінде споруди тріскалися й заглиблювалися в землю, услід за мерцями. Тома пошукала очима ділянки, де земля ще не встигла всохнути після скопування, вінки над надгробками ще не встигли вицвісти. Але й таких секторів було чимало. Вона рушила вздовж них прямою заасфальтованою алеєю. Вітер дув просто в обличчя, здіймав куряву, сипав піском в очі, зривав одежу, примушував мружитися. Тома вперто йшла вперед.

Нарешті одна з ділянок здалася їй знайомою — вона впізнала єврейську тумбу по сусідству з могилою діда, рушила вглиб, переступаючи через буйну рослинність, і нарешті опинилася поруч із хрестом, що означував місце останнього прихистку рідної їй колись істоти. Поклала квіти на насип, поруч із вінками, яким спробувала дати лад. Сіла навпочіпки, спробувала уявити собі діда та побалакати з ним так, наче він живий. Однак нічого не виходило. Вітер уперто пронизував мізки, сонце крізь чорний берет пропікало голову. Нічого не хотілося. Вона встала, зробила кілька кроків праворуч й опинилася перед могилкою чоловіка — ще охайною і чистенькою. Хрест, однак, уже встигли обгадити ворони, які цього разу сиділи на одному зі слупів і бентежно вишукували чергову жертву — якнайсвіжішого пофарбування хрест, щоб їхній послід на ньому виглядав якнайконтрастніше.

Тома схилилася до фотокартки, із якої до неї та інших крізь смерть усміхалося обличчя небіжчика. Але воно було якимось кам’яним і мертвим, як він. Уже давно мертвим… Вона недбало поклала квіти, підвелася. У голові від довгого сидіння навпочіпки запаморочилося… Зітхнула й уже хотіла, було, забиратися геть, думаючи про непотрібність свого сюди навідування, коли раптом згадала, що слід запалити свічки. Вийняла надламані шматки воску з кишені, обережно розгорнула хустку, у якій те зберігала, але в неї не виявилося ні сірників, ні запальнички. Озирнулася в пошуках людей, але довкола не було майже нікого, хто б викликав у неї довіру. Надто засмучені або надто байдужі обличчя. Радісні усмішки якихось дітей, що бавляться на могилі дідуся… Вона подивилася крізь огорожу на поле, далі — на летовище, зітхнула. Раптом у полі зору опинився чоловік років сорока, вродливий, із пишними, пещеними вусами, злегка неголений. Піддавшись миттєвому замилуванню цими вусами, рушила до нього. Зробила кілька кроків, потім спантеличено спинилася: що ж це я? навіщо? і чому саме до нього? Однак, переконавши себе, що свічки таки треба запалити, а для цього, безумовно, необхідні сірники, вона вже рішучіше закрокувала повз порослі кропивою могили до власника вусів…

До чоловіка залишалося кілька кроків, коли він, відчувши, що на нього хтось дивиться, підвів голову й втупився в Тамару своїм якимось імлистим поглядом. Його карі очі мімікрійно переливалися на сонці, він примружувався, немов слабозрячий. Чоловік придивлявся до Томи, наче до давньої знайомої, що її трохи збентежило.

— Я перепрошую, — вдруге за кілька хвилин почервоніла вона. — Я… у мене тут чоловік і дід… дідусь, тобто… От, і мені потрібні сірники, якщо ваша ласка… Якщо вони у вас, звісно, є... — чоловік продовжував пильно вивчати Тому, від чого вона ще більше зашарілася, подивилася на аеропорт і для чогось додала: — Я поверну, обов’язково.

— Прошу, — якось так лагідно простягнув він їй руку з запальничкою, що вона здригнулася. Передаючи предмет із рук до рук, він ледь помітно погладив її долоню самим тільки краєчком пальця — професійний жест досвідченого ловеласа.

Коли йшла назад, до своїх могил, у неї тремтіли ноги,