Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

примотуючи сенсор до середнього пальця, і з посмішкою демонструє його мені.

Я закочую очі, кидаючи погляд у коридор на двері того покидька: 315. Попри метушню, двері міцно зачинені, з-під них видно світло. Навіть носа не висуне переконатися, що в усіх усе добре? Весь поверх піднявся, наче за перекликом, усі повідчиняли двері, аби пересвідчитися, що все гаразд. Я смикаюся й пригладжую волосся, озираючись назад на По, — вчасно, щоб побачити, як той підіймає брови.

— Що, намагаєшся бути гарною для когось?

— Не кажи дурниць.

Я зиркаю на нього і на Джулі, коли ті кидають цікаві погляди в мій бік. Вказую на його їжу.

— Ти от-от змарнуєш кілька чудових трюфелів, бо вони опиняться в холодній яєчні, — кажу, а тоді поспішаю назад коридором, щоб завершити наш сніданок у чаті.

Що більша відстань між мною і кімнатою 315, то краще.

Розділ 4

Вілл

Я сонно тру очі, клацаючи на інше відео. Тарілка недоїденої яєчні з беконом стоїть охолола поряд на столі. Цілу ніч я не спав — переглядав відео, одне за одним. Марафон Стелли Ґрант, хоч і з галімим фіброзним контентом.

Продивляючись список відтворення, клацаю на наступному.

Це — торішнє, зі сміховинно тьмяним освітленням, якщо не зважати на яскравий спалах телефонної камери. Схоже на благодійний захід, що відбувається в затемненому барі. Над сценою висить величезний банер зі словами: «ВРЯТУЙ ПЛАНЕТУ — ПІДТРИМАЙ ДЕНЬ ЗЕМЛІ».

Камера зосереджується на чоловікові, який грає на акустичній гітарі, буденно сидячи на дерев’яному стільці, поки дівчина з кучерявим темно-русявим волоссям співає. Я впізнаю їх обох з усіх відео, що переглянув.

Стеллин батько та її сестра Еббі.

Об’єктив розвертається до Стелли, яка широко всміхається — її зуби білі й рівні, як я й очікував. Вона нафарбована, і я кашляю від подиву — настільки інакший у неї вигляд. Але не через макіяж. Вона щасливіша. Спокійніша. Не така, як була в нашу особисту зустріч.

Навіть носова трубка їй личить, коли вона так усміхається.

— Тато і Еббі! Крадуть моє шоу! Якщо я помру до двадцяти одного, принаймні я побувала в барі.

Вона розвертає камеру, щоб показати старшу жінку з таким самим довгим русявим волоссям, що сидить поряд із нею за яскраво-червоним столиком.

— Привітайся, мамо!

Жінка махає рукою, широко всміхаючись у камеру.

Повз їхній столик проходить офіціантка, і Стелла жестом підкликає її.

— А, так. Мені бурбон, будь ласка. Нерозбавлений.

Я хмикаю, коли її мати викрикує:

— Ні, нізащо!

— О, гарна спроба, Стелло, — зі сміхом кажу я, коли спалахує яскраве світло, осяваючи їхні обличчя.

Пісня на задньому плані завершується, і Стелла починає шалено аплодувати, розвертаючи камеру, щоб видно було її сестру Еббі, яка всміхається їй зі сцени.

— Отже, моя маленька сестричка Стелла сьогодні тут, — каже Еббі, вказуючи прямісінько на Стеллу. — Наче боротьби за власне життя їй не досить, вона збирається ще й планету рятувати! Ходи сюди, покажи їм, на що здатна, Стелло!

Голос Стелли лунає крізь динаміки, збентежений і приголомшений:

— Е-е, то ви це спланували?

Камера знов обертається до її матері, яка всміхається. Еге.

— Ну ж бо, дитинко. Я зніматиму! — каже її мати, і все випадає з фокуса — Стелла передає їй телефон.

Усі в залі підбадьорюють її, коли вона тягне свій переносний кисневий концентратор на сцену, з допомогою Еббі маневрує по сходах і входить у світло прожекторів. Нервово поправляє носову трубку, доки тато подає їй мікрофон, а тоді вона розвертається до юрби зі словами:

— Це для мене вперше. Принаймні перед публікою. Не смійтеся!

І, звичайно, всі сміються, включно зі Стеллою. Ось тільки її сміх пронизаний хвилюванням.

Вона боязко озирається на сестру. Еббі щось каже їй, що мікрофон ловить лише частково.

— Бушель і ще трішки[5].

І що це означає?

Однак це діє, і хвилювання на обличчі Стелли як рукою знімає.

Її тато починає бренькати на гітарі, і я собі мугикаю разом з ними, перш ніж мій мозок упізнає, що вони співають. Усі в залі гойдаються в такт, хитаючи головами вліво-вправо, відстукуючи ногами.

— Чула я, таємна є струна…

Вау. Вони обидві вміють співати.

Її сестра хизується своїм чистим, сильним і могутнім голосом, тоді як у Стелли — прозорий і м’який, плинний — у всіх розуміннях.

Я натискаю паузу, коли камера знімає великим планом обличчя Стелли, і всі її риси оживають у сяйві прожектора. Безтурботна, усміхнена і щаслива там, на сцені, поряд із сестрою й батьком. Цікаво, чому вчора вона була така… скута.

Запускаю пальці у волосся, вдивляючись у її довгі коси, в тінь від її ключиці, в блиск її карих очей, коли вона всміхається. Від адреналіну колір приливає до її обличчя, і щоки мають яскравий, пожвавлений рожевий колір.

Не брехатиму. Вона гарна.

Справді гарна.

Я відводжу погляд і — постривайте-но… Бути не може. Підсвічую цифру курсором.

— Сто тисяч переглядів? Ви що, жартуєте?

Хто ця дівчина?

Менш ніж за годину мою першу після безсонної ночі дрімоту перервав сигнал тривоги в коридорі, а другу спробу пізніше зірвали мати й докторка Гемід, вломившись до моєї палати з вечірнім візитом. Утомлений, я придушую позіхання і втуплюю погляд у порожній двір, звідки холодні вітри й прогнозований сніг заганяють усіх усередину.

Сніг. Принаймні є на що чекати.

Притуляюся головою до прохолодного скла, з нетерпінням очікуючи, доки світ довкола вкриє білою ковдрою. Я не торкався снігу, відколи мати вперше здала мене до найкрутішого лікувального закладу як морську свинку для дослідів ліків проти B. cepacia. То було у Швеції, і цю штуку вдосконалювали вже років п’ять.

Вочевидь, «вдосконалили» недостатньо, бо тижні за два я повернувся від них додому зовсім ніякий.

Наразі я мало що пригадую з тодішнього перебування в лікарні. З більшості своїх лікарняних подорожей пам’ятаю лише білий колір. Білі лікарняні простирадла, білі стіни, білі лабораторні халати — усе зливається. Та все ж пригадую кучугури снігу, які намело під час мого перебування там — так само білі, тільки гарні, не такі стерильні. Справжні. Я мріяв поїхати кататися в Альпах, чорт би забрав ту легеневу функцію. Але єдиний сніг, якого мені вдалося торкнутися, був на даху орендованої матір’ю автівки.

— Вілле, — суворий голос матері прорізається крізь марення про білий порох. — Ти слухаєш?

Вона знущається?

Я