Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

навстіж двері й витягує свого механічного монстра на вулицю. Йому десь удалося дістати стару чортопхайку, де був справним лише двигун. Він усе переробив і перетворив її на такого броньовика, що сам президент Сполучених Штатів позаздрив би. Кожна деталь — це витвір мистецтва. Діти приходять подивитися на таке диво, а сусіди цікавляться, як просуваються справи. Якщо в якоїсь літньої дами виникають проблеми із сантехнікою, вона просто гукає його з вікна. Відтоді як Ксав’єрові батьки розлучилися — йому тоді було вісімнадцять, — він ніколи не брав відпустки.

Сьогодні, як і слід було сподіватися, він знову щось ладнає під своїм металічним монстром. Лише ноги стирчать.

— Ксав'є?

Він вилазить.

— Привіт, Жулі. Як твоє зап’ястя?

— Краще. Дуже мило з твого боку. А твій болід?

— Я йому придумав ім'я: КСАВ-1. Що скажеш?

— Досить непогано. Усе йде за планом?

— Працюю над підвіскою. З моїми модифікаціями КСАВ-1 зможе промчатися ямкуватою дорогою на повній швидкості — і пасажири не відчують трясіння. Жодному конструктору такого ще не вдавалося. Він буде таким же гарним, як «Роле», і міцнішим за танк. Можу прокатати, якщо бажаєш.

— Я на це сподіваюся. А коли вже твій автомобіль буде готовий?

Ксав’є задоволений, що почув від мене назву свого витвору.

— За два місяці. Мені залишилося вже небагато.

— Треба буде це відсвяткувати.

— Твоя правда. Розіб’єш пляшку шампанського на решітці радіатора.

— Залюбки. Але поки цей великий день не настав, я хотіла би подякувати тобі за те, що визволив мене вчора з халепи.

— Усе гаразд. Ти мене стільки разів рятувала.

— Маю до тебе прохання. Як гадаєш: ти зможеш зробити дверцята для поштової скриньки?

— Жодних проблем. Легко. Якщо хочеш, я зроблю цими вихідними.

— Це не нагально. У будь-якому разі на цей час я поступлюся моєю скринькою новому пожильцю.

— Він може залишити її собі. Для тебе я зроблю кращі дверцята.

— Не варто перейматися.

— Тим не менше. Це вперше ти мене просиш щось змайструвати з металу!

Він щасливий від того, що може бути корисним. Я залишилася ще ненадовго. Мені добре поруч із Ксав’є. У цьому є щось заспокійливе: дорослішати поряд із друзями дитинства. Ми тримаємо зв’язок із минулим, підбадьорюємо одне одного. І не важливо, що говоримо чи що робимо, — ми завжди поруч.

Ми розмовляли, він показував мені підвіску, я нічого не второпала, проте мені сподобалися запал у його очах та ентузіазм. Люди красиві тоді, коли роблять те, що їм подобається. Я й не помітила, як минув час, а коли подивилася на годинник, то зрозуміла, що мушу поквапитись додому. За півгодини я вже маю стукати у двері мого чарівного сусіда. Після вчорашньої жалюгідної поведінки треба справити краще враження.

Я зупинилася перед своїм гардеробом і почала міркувати. Думала навіть одягти сукню, яку купила на весілля Манон. Якою бути? Легкою і доступною? Надто просто. Витонченою і неприступною? Бозна-що. Залишалося десять хвилин, а речі валялися по всій квартирі. Зрештою одягла лляні штани й милу блузку з вишивкою, яку майже ніколи не одягаю, тому що її не можна прати в пральній машинці. За дві хвилини до виходу я стояла перед дзеркалом у ванній і поправляла зачіску. Розпустити волосся? Зібрати? Ось коти в такі моменти не вагаються. Вони роблять кошенят по всіх кущах.

Рівно о дев'ятнадцятій я стукаю в його двері. Прислухаюся до найменшого шуму. Нічого. Хвилина по дев’ятнадцятій — стукаю знову, уже сильніше. Чекаю. Знову нічого. Його нема. Найгірше, що може бути: він не знайшов записку. Ще гірше: він знайшов, але йому начхати, адже пішов спати з Жеральдін. Чотири хвилини по тому я схожа на свою тінь. Мій план побачити його провалився. Я спускаюся на третій поверх і щойно хочу відчинити двері — хтось мене кличе.

— Мадемуазель Турнель!

Він швидко піднімається сходами. І дістається до моєї сходової кліті.

— Я й не сумнівався, що ви прийдете вчасно. Тому повернувся якомога швидше. Ви не знайшли моєї записки під вашими дверима?

Якби я цієї миті робила кардіограму, на екрані з’явився би великий зиґзаґ.

— Ні, мені шкода. Я тільки-но повернулася.

Він тримає в руці листи. Я зараз зашаріюся. Може, й не варто, але я зашаріюся.

— Дуже люб’язно з вашого боку віддати поштову скриньку, — каже він, — але не варто.

— Я наполягаю.

— То я погоджуюся. Не можна відмовляти красивій дівчині.

Я зараз зашаріюся та закліпаю.

— Знаєте, — додав він, — може, нам обмінятися номерами телефонів? І не потрібно буде листуватися отак.

Я червонію, зараз іще закліпаю очима, бракує тільки, щоб моя рука знову десь застрягла. У мене вихоплюється мій кришталевий сміх, як у дурепи, яка не зрозуміла запитання або не хоче відповідати.

— Справді,— кажу. — Але для початку ви маєте називати мене Жулі.

— Із задоволенням. Мої близькі мають звичку називати мене Рік.

Він простягає мені руку:

— Дуже приємно, Жулі.

Я подаю йому перев’язану руку.

— Дуже рада, Ріку.

Він обережно тисне кінчики моїх пальців. Це чудово. Ми удвох тут, на сходах і, нарешті, зустрілися так, як я цього хотіла. Стоїмо перед моїми дверима. За подібних обставин, теоретично, я мала би запросити його випити чогось, щоб віддати ключ, але по всій моїй квартирі розкиданий одяг. Думаю, що навіть мої трусики висять на раковині. Він у жодному разі не повинен сюди зайти. Якщо спробує, я буду змушена видряпати йому очі великими пальцями. Він чекає. Який жах. Що такого шаленого мені попросити в Бога, щоб виплутатися із цієї ситуації? Сейсмічний поштовх був би ідеальним. Потужністю в три бали, будь ласка. Не дуже сильно, але досить відчутно. Рік візьме мене на руки і винесе з будинку — так у нього не буде жодного шансу побачити мою білизну. Ми будемо допомагати іншим людям, ухиляючись від горщиків із вазонами, які падатимуть із вікон разом із велосипедами й собаками. Було б добре.

Землетрусу не було. І врятував мене зовсім не Рік, а мсьє Поліні, пенсіонер, уповноважений від мешканців будинку, який підіймався з величезним пакетом у руках. Із підозрілим завзяттям я вигукнула:

— Дозвольте вам допомогти! Вам, мабуть, важко нести.

Рік, звичайно, ухопив пакунок, і ми всі піднялися поверхом вище. Мсьє Поліні зайшов у квартиру, а ми якимось чином опинилися перед дверима Ріка. Я виймаю ключ від моєї поштової скриньки:

— Ось… Не забудьте змінити ім’я на скриньці, інакше щодня буду змушена вас турбувати, щоб забрати свої листи.

— Це не становитиме проблеми.

Скажіть чесно, я закліпала очима, так? Я знову сміюся. Яка жартівниця, ця Жулі. Він веде далі: