Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

— Знаю. Але хочу почути твою версію.

— Н-ну… Це ми тоді трохи перебрали, Ларисо Леонідівно. Я опісля цього тепер взагалі пити не буду. Чесне слово.

— Рада за тебе. Давай далі.

— А що, «далі»? З п’яної голови ми з Веселином поспорили, з п’яної.

— І поспорили ви, що…

— Н-ну… Що Веселин до вас із місяць позалицяється й… І того…

— Що «того»? — не вірячи самій собі, ледь не вивалилась з крісла головна редакторка.

— Що ви з ним погодитесь повечеряти романтично. При свічках. Як варіант.

— От, мозкодзвони!.. — почувся в електронній далині вкрай обурений дівочий голос. Тамара. Потім щось ляснуло. А чого, добра дружина з дівчиська вийде.

— Ви вже нас вибачте, — аж заскиглив трохи пом’ятий голос Бутейка. — Ми більше не будемо…

— Та вже ж…

От, гангстери статеві! Гормони в них, чи бачте, грають! Та з ними, виявляється, нащулені вушка тримати треба. А то й сама не помітиш, як з тобою щось станеться.

Не дивлячись на неоднозначність ситуації, Лариса ледь не розреготалася. Хоча й трохи нервово. А що, плакати, чи що? Значить, ми ще — ого-го! Значить, ми ще на щось здатні. І хай спробує тепер Роман заперечити!.. Але… Але й дійсно в такій ситуації хлопцям розлючені чоловіки на кожному кроці ввижатимуться.

Але ж квіти… Але ж дзвоники… До чого вони? Прапорці червоні для вовка? Тобто, вовчиці. Треба зараз же із цим розібратися. Остаточно.

Лариса, кинувши неуважний погляд на останні інтернетівські новини, потягнулася було до селектору, але в двері гучно постукали. Жінка скривилася: ну, просила ж хоча б із півгодини у спокої залишити.

— Ларисо Леонідівно, — обличчя Райки було чомусь трохи перелякане, — тут до вас…

— Шестун Віктор Васильович, — відсунув її вбік худорлявий чолов’яга з видовженим обличчям і ранніми залисинами на високому лобі, — старший слідчий Гременецького управління внутрішніх справ. — І витягнув посвідчення.

Головний редактор «Рандеву» повільно убрала руку з клавіш селектору. Вказала на стільця, що стояв під стінкою:

— Будь ласка. Кави?

Шестун задумливо подивився на стільця, обережно взяв його, поставив напроти столу, всівся і лише потім перепитав:

— Кави? — І сам собі заперечив. — Та ні, не треба. Я сподіваюсь, що з вами, Ларисо Леонідівно, ми швидко закінчимо. Набагато більше запитань в мене буде до одного з ваших співпрацівників.

— І до кого ж, якщо не секрет?

— Не секрет… — Слідчий якось хижо протягнув руку до столу, поклав на неї долоню і легенько забарабанив пальцями по гладенькій поверхні. — Не секрет, — повторив. — Що ви можете сказати про вашого телевізійного кореспондента Грєбньова Веселина Івановича?

Яременко вражено відкинулась на спинку крісла.

— А в чому справа?.. — Відповіді не дочекалась. — Ну, хлопець, як хлопець. Вчора он в яку халепу втрапив. Ви знаєте, мабуть? Ви ж з цього приводу, мабуть?

— І з цього теж…

Лариса здивовано зиркнула на Шестуна:

— Теж? А що, чогось опісля вчорашнього ще не вистачає?

— Та що вчорашнє! — зневажливо махнув рукою слідчий. — Виглядає, як чиказькі розбори, а насправді…

— Ну, чиказькі розбори вітчизняним вже давно й для підметок не гідні. Адже Україна стрімко здоганяє й переганяє Захід. Хоч в чомусь.

Слідчий осудливо подивився на Ларису Леонідівну. Не звик, щоб його перебивали, пан слідчий.

— Та хіба це розбори?! Усе це чомусь нагадує мені нью-йоркську статую Свободи, зліплену з пластмаси. Адже ми добре вчимося лише імітувати. Навіть оті перегони, про які ви згадали. — І бачачи, що його не розуміють, трохи нахилився вперед: — Вчорашній розбійний напад на вашу знімальну групу перекваліфікований сьогодні в хуліганські дії. Стріляли гумовою кулею. Розважаються гременчани, — посміхнувся криво.

— А як би ця куля в око чи навіть в потилицю комусь з хлопців поцілила, це теж були б хуліганські дії?

— Це були б хуліганські дії, що призвели до згубних наслідків. Але ж так не сталося? Шукаємо, звісно. Але ж ви розумієте, що в нас і інших справ аж по саму маківку.

Помовчали.

— Так все ж таки, що то за один, ваш Грєбньов? — по паузі спитав Шестун.

Яременко знизала плечима:

— Та кажу ж, хлопчина, як хлопчина. З інтелігентної родини. Батько — науковий працівник музею нашого. Мати — філолог, дуже добрий перекладач з трьох, якщо не помиляюся мов. Голова болгарського земляцтва. В сім’ї, здається, друга дитина.

При слові «дитина» серце якось боляче тьохнуло і зненацька головний редактор телекомпанії «Рандеву» зрозуміла, що нічого толком вона про Веселина не знає. І не тільки про нього. Щось сталося з Ларисою Леонідівною останнім часом. Працює людина, то й працює. Голова на місці? На місці. Лається іноді, як ото Грєбньов? Лається. Так то ж творчий процес, сестри. Але була в усьому цьому якась неправильність, з якою та, молодша Лариса, ніколи не змогла б не те, що працювати, а й жити б не змогла.

Лариса Леонідівна трохи занервувала:

— Звичайний сучасний хлопець. Розумний, талановитий. З характером. Прагматичний, як зараз кажуть. Стаж у нас напрацьовує. В Київ поступати думає. Другу освіту отримувати, журналістську. Перспективи є. Якби ще трохи менше було вітру в голові. А то все в ігри грається.

— А грається? — раптом якось вкрадливо запитав Шестун.

— Та вони усі такі зараз. Для них усіх життя — нескінченна комп’ютерна гра. Стрибають з рівня на рівень. Не розуміючи іноді, що для їхнього життя запасних «електронних життів» може й не вистачити. Ніхто їх більше… не народить, — закінчила Лариса з раптовою гіркотою.

— Отже, грається? — не вгавав слідчий. — Полюбляє цю справу? Розуміється на ній?

— Загалом, він у нас не лише по іграх, а й по комп’ютерах — намбе ван. Якщо щось трапляється, ну, там програма зависла, чи що, то всі спершу до нього біжать. Розуміється, так.

— Ай, молодець! Має хист до техніки! А номерок мобілки його можете дати?

— Зараз скажу, — редакторка знову повернулася до ноутбуку. — Ну, ось… Двісті сорок шість, двадцять три, сорок шість.

Шестун якось задоволено відкинувся на спинку стільця, склав руки на колінах і закрутив великими пальцями.

— От і добренько, — мовив. — Все сходиться. Він зараз на роботі?

— Так, а що…

— А ви запросити його до себе можете?

— Та звісно! Але скажіть, врешті решт, що воно відбувається?

Шестун посміхнувся. Через те, що губи в нього були доволі тонкі, то й посмішка в нього була доволі тонка. Зміїна.

— Ви, Ларисо Леонідівно, вчора були випадковим свідком затримання на вокзалі. Так?

— Н-ну…

— І вам, мабуть, уже доповіли, що затримання це виявилось не зовсім затриманням.

— Доповіли. В загальних рисах. Бо у нас тут вчора