Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

взуття бувало спортивним, але не в сьогоднішньому розумінні: носаки мали бути гострі й окуті.

Зачісками вони наслідували передусім уславлених акторів. Половина з них носила на голові точнісінько те саме, що й Вільям-Кларк Ґейбл, Король Голлівуда; старші за віком намагалися позапускати ще й ґейблівські вусики. Друга половина розчинялась у вподобаннях поміж Ґері Купером, Рамоном Новарро та Морісом Шевальє; зовсім уже одиниці робили себе з німецьких Віллі Фріча і Ґустава Фреліха чи вітчизняного Еуґеньюша Бодо.

І взагалі кіно було для них найважливішим із мистецтв. Та що там — кіно було їхнім домом, їхнім усім. Вони жили кінофільмами і значну частину життя проводили в кінозалах.

Цигарки вони називали папіросами.

Крім того, вони шастали по кнайпах, де зазвичай трималися пива, надаючи перевагу темному козлу, ближче до ночі дедалі частіше розчиняючи його монополію монопольною ж таки горілкою. Теплими порами року вони полюбляли набиватися до блакитного дерев’яного павільйону навпроти кінотеатру «Тон». (Навіть я ще пам’ятаю той заклад зі свого дитинства в 60-х: батько замовляв собі стрілецьку або портвейн, мені ж — газовану воду з трояндовим сиропом. Кінотеатр навпроти називався, щоправда, вже інакше.)

Пізньої осені вони перебиралися на ріг вулиць Ґолуховського та Собеського до скандального пивняка, знаного під назвою «Народня мордовня». Там і просиджували всю зиму та добрий шматок весни — допоки знову не починало теплішати і Рувим Кагалевич відчиняв згадуваний літній павільйон. Ходили чутки, начебто він, Кагалевич, декому з них — особливо верхівці — змушений наливати за так.

А ще в них був, ясна річ, футбол. Тож деякі з них своїми зачісками нагадували славетних натоді гравців, особливо італійських, після того як ті двічі поспіль — 1934 і 1938-го — вигравали світову першість. Нині я не можу згадати жодного з тих імен. Можливо, я ніколи їх і не чув. Але я точно знаю, що з місцевих команд вони завжди ходили на «Реверу» й іноді на «Пролом» або «Гірку». Останню назву слід наголошувати на «і». Саме так звався один із найнебезпечніших районів міста, заселений переважно люмпеном і залізничниками, така собі наша тутешня Левандівка.

Так, райони. Місто ділилося на райони, між якими точилися війни. Гірка йшла на Бельведер, а Зосина Воля на Шведську Колонію чи навпаки. Були ще Майзлі, Фірма і навіть Баден-Баден. Були ще якісь передмістя і захолустя, з назвами та без. Війни закінчувалися встановленням контролю одного угруповання над іншими або короткими перемир’ями. Хоча фактично війни не закінчувалися ніколи. Навіть легітимному королеві міста не вдавалося цілком керувати всіма тими процесами.

Крім воєн, вони промишляли на ринку[6] дрібними крадіжками, провокаціями й колотнечами. Деякі йшли в сутенери чи охоронці, деякі — добровільно в пожежники. Ніхто не йшов у поліцію, хоч були й такі, що регулярно отримували поштовим переказом совітські рублі за членство в місцевій компартії.

Решта часу минала в азартних іграх. Якщо це були карти, то переважно бридж, покер або тисячка, проте улюбленим вважалось очко. На більярді вони зависали переважно в парку, серед них водилося кілька непоганих більярдистів, які навіть зі Львова привозили цілі саквояжі виграних грошей. Коли на Криховецькому іподромі запровадили регулярні скачки, то вони передбачувано взяли під опіку тоталізатор. Те саме стосувалось і мотоциклетних перегонів. Останні традиційно завершувалися великим заміським побоїщем на Вовчинецьких пагорбах.

Ще трохи про вподобання.

Музика, що її вони слухали, переважно походила з їхніх-таки середовищ. Тобто це були пісні вулиці чи то пак вуличні пісні, а часто — окремі куплети. Відомі в місті грайки (тоді ще не говорилося «лабухи») поширювали того штибу фольклор по всіх можливих закладах. У ті часи — мабуть, під впливом першого на світі звукового фільму — помилково називали джезом будь-який склад із перкусією. На танцювальних паркетах домінували шиммі, фокстрот і танго, хоч останнього ніхто станцювати як слід не вмів — за винятком кількох осіб, які мали рідних в Арґентині. Щодо блюзу, то до наших днів дійшов лиш один — так званий «Блюз батяра» («Вісім бочок арештантів»):

Я сто днів-ночей не гравси,

Ані з ким си не кохав,

Поки він стояв-хитавси,

Я між ребра ніж запхав.

Яка ріжниця — він чи я, чи хто кого заб’є? —

Будь здорова, моя мила, не гнівиси — уеаЬ, уеаЬ, уеаЬ…

Ну й так далі.

Не оминути згадки про їхнє захоплення боксом. Утім заради справедливості варто наголосити, що ніхто з них не тренувався всерйоз. Тобто всі їхні знамениті серпові[7] й аперкоти були радше претензіями дилетантів і самоуків.

У літню спеку вони часто збиралися на берегах обох Бистриць, де розпалювали багаття й пекли раків. Або пірнали у Млинівку з кремезних карячкуватих верб. Дівчат із напіваграрних передмість вони полохали в надрічкових зарослях, так званих джунґлях. Через них, дівчат, переважно карячкуватих, негарних і недалеких, між ними виникали сутички, що закінчувалися роз’юшеними носами й фуфелями під оком.

Що ще? Ножі. У метанні ножів вони могли вправлятися годинами, влаштовуючи відтак цілі турніри найвлучніших метальників.

Ножі в усій цій історії (яка, щоправда, ще й не починалася) дуже важливі.

Книжок як таких вони не читали. Свої знання про навколишній світ вони формували з бульварних листків, ілюстрованих тижневиків, серед яких воліли «Пшекруй» та порнографічний «Клич серця». Часом відбирали в кіоскерів пригодницькі серіали-комікси або зошити з адаптованими для підлітків версіями Карла Мая чи Джека Лондона.

Так, було ще радіо, хоч його вони слухали винятково з двох причин: по середах воно оголошувало виграшні номери державної лотереї; по неділях же звучала їхня улюблена програма про них самих — «Веселі вуличні пустуни», що її навперебій вели популярні спікери із симетричними іменами Яньо Франів і Франьо Янів.

І все ж понад усім та понад усе було кіно. Ніщо не чарувало й не крутило їх так, як фільми. Найстарші з них почали відвідувати кінотеатри, ще коли фільми були німими. Тепер кіно говорило, співало, грало поодинокими музичними інструментами й цілими оркестрами. Воно могло шуміти лісами, щебетати птахами, гуркотіти потягом або гарматною канонадою і ревти океаном. Один-єдиний фільм тривалістю в півтори години здатний був розповісти їм своїми рухомими картинками більше, ніж тисячі грубезних книжок. Мешканці нашого міста, нікуди з нього не виїжджаючи, за лічені роки побували в Парижі, Нью-Йорку, Лондоні, Берліні та Відні, у Скелястих горах Америки та на вершинах Альп, у джунґлях (не тих, що на