Філіп Кіндред Дік - Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік

що стояли напоготові з автоматами — з легкими скорострільними «Шкодами»; відколи він приземлив свій говеркар, охоронці не зводили з нього очей. «І це незважаючи на те, — подумав він, — що я прилетів поліцейським говеркаром».

— Отже, один із найбільших виробників андроїдів, — замислено протягнув він, — вкладає свій надлишковий капітал у живих тварин.

— Погляньте на сову, — сказала Рейчел Роузен. — Ось, зараз її розбуджу, — вона пішла до невеликої клітки, всередині якої стояло сухе розлоге дерево.

Він було хотів заперечити, що сови вже вимерли. «Або принаймні так нам кажуть. У каталозі „Сідні“, — подумав він, — вони помічені літерою „В“, тобто як вимерлі; літера „В“ раз по раз траплялася в каталозі». Позаяк дівчина йшла попереду нього, то він перевірив свою обізнаність, зазирнувши до каталогу, і виявив, що не помилився. «„Сідні“ ніколи не помиляється, — промовив він до себе. — Ми в цьому певні. На що б іще ми могли покластися?».

— Але ж ваша сова штучна, — сказав він, раптом про все здогадавшись; його розчаруванню не було меж.

— Ні, — вона всміхнулася, і він побачив її рівні білі зуби, що здавалися ще білішими на тлі темного волосся й очей.

— Але в «Сідні»... — почав Рік, показуючи їй каталог. Йому хотілося довести свою правоту.

— Ми не купуємо тварин у «Сідні»; як і в інших торговців, — відповіла дівчина. — Всі наші придбання від приватних осіб; закупівельних цін ми не розголошуємо, — відтак додала: — У своєму штаті ми маємо власних натуралістів; на сьогодні вони працюють у Канаді. Там ще залишилися досить великі обшири лісів, ну, відносно великі. Але все ж таки достатні для виживання дрібних тварин, а іноді й птахів.

Він ще довго дивився на сову, що дрімала на суку. Тисячі думок роїлися в його голові, він думав про війну, про ті дні, коли з неба падали сови; пригадав, як у часи його дитинства щораз з’являлося повідомлення про вимирання того чи іншого виду тварин і як щодня трубили про це газети — одного дня: померла остання лисиця, іншого: помер останній борсук, аж поки людям не набридло читати безконечні некрологи.

Також подумав, що йому страшенно хочеться мати вдома справжню тварину; десь з глибини його свідомості вже вкотре підіймалася ненависть до своєї електричної вівці, яку доводилося доглядати, про яку йому треба було піклуватися, немовби про живу. «Тиранія речі, — подумав він. — Котра й не здогадується про моє існування. Так само андроїди не усвідомлюють існування інших». Він ніколи раніше про це не думав, про схожість між електричною твариною й анді. «Електрична тварина, — розмірковував він, — може вважатися підвидом найпростішого робота. Або навпаки, андроїда можна вважати високорозвиненою, вдосконаленою версією ерзац-тварини». Обидві думки виявилися для нього неприємними.

— Якби ви захотіли продати свою сову, — запитав він Рейчел Роузен, — то скільки б вона коштувала, і який треба було б заплатити завдаток?

— Ми не продаємо сову, — вона розглядала його зі змішаним почуттям задоволення й співчуття; або ж так йому здалося. — А якби навіть і продавали, то ви навряд чи змогли б стільки заплатити. А яку тварину ви тримаєте вдома?

— Вівцю, — сказав він. — Чорноморду саффолкську вівцю.

— Тоді ви щасливий чоловік.

— Так, я щасливий, — погодився Рік. — Але мені завжди хотілося мати сову, ще до того, як вони посипалися з неба, — потім виправився: — Хоча, звісно, не вашу.

— Наша програма з відновлення популяції та загальне планування передбачає купівлю ще одної особини сови, яка б могла спаруватися зі Скрепі, — вона кивнула на сову, що дрімала на сухому дереві; на якусь мить птах розплющив обидва ока — оті жовті прорізи, що зараз же затягнулися, щойно сова знову поринула в дрімоту. Грудина птаха ледь помітно підійнялася й опустилася, немовби сова зітхнула в гіпнагогічному стані.

Нарешті він відірвав погляд від птаха, котрий тільки додав гіркоти до його попереднього відчуття благоговійного страху та пожадання, і сказав:

— І все ж таки я повинен провести тестування заздалегідь відібраної групи. Може, спустимося донизу?

— Мій дядько говорив з вашим начальником відеофоном, тож, мабуть...

— Це у вас родинне? — перебив Рік. — Ця величезна корпорація родинний бізнес?

— ...дядько Елдон уже підібрав групу андроїдів і контрольну групу, — продовжила Рейчел незакінчену репліку. — Ходімо.

Вона покрокувала до ліфта, знову глибоко запустивши руки у кишені плаща; вона не озиралася, а він, відчуваючи роздратування, на якусь мить завагався, перш ніж нарешті рушити за нею.

— А чим я вам не сподобався? — запитав він, коли вони спускалися в ліфті.

Вона задумалася, нібито донедавна ще не знала чим.

— Бачите, — сказала вона, — ви, дрібний службовець із поліцейського управління, опинилися в незвичайному становищі. Розумієте, що я маю на увазі? — вона кинула на нього косий презирливий погляд.

— Яка частка андроїдів, — запитав він, — оснащена мозком «Нексус-6»?

— Всі до одного, — відповіла Рейчел.

— Переконаний, за допомогою шкали Войґта-Кампфа я легко їх виявлю.

— А якщо ні, то нам доведеться негайно відкликати з ринку всю партію андроїдів з «Нексус-6», — її темні очі спалахнули; вона сердито поглядала на нього, допоки ліфт не зупинився, а двері не розчинилися. — Тому що управління поліції не може впоратися з покладеним на нього завданням і виявити отих кількох андроїдів з «Нексус-6», що втекли...

Їм назустріч вийшов чоловік, рухливий та кістлявий, і вже в літах, з простягненою для потиску рукою; на його обличчі застиг вираз тривоги, начебто події віднедавна почали розгортатися надто швидко.

— Елдон Роузен,— відрекомендувався він Ріку, і вони потисли один одному руки. — Послухайте, Декарде, ви, сподіваюся, розумієте, що андроїдів тут на Землі ми не виробляємо, правда? Тому ми не можемо зняти слухавку відеофону і попросити принести з відділу готової продукції кільканадцять зразків; але це не означає, що ми не хочемо чи не можемо з вами співпрацювати. Я зробив усе, що міг, — його ліва рука дещо тремтливим рухом пригладила вже поріділе волосся.

Кивнувши на свій службовий портфель, Рік сказав:

— Тоді я беруся за роботу.

Нервозність Роузена-старшого тільки підбадьорила Ріка й додала йому впевненості. «Вони мене бояться, — усвідомив він і здригнувся. — Рейчел Роузен також. Я можу навіть змусити їх відмовитися від виробництва своїх моделей