Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

зацікавився устроєм рами, що піднімалася вгору. Провернувши клямки, задер раму вгору.

У прочинене вікно увірвалися аромати единбурзької вулиці. Пахтіло пивними дріжджами, рибою, бензином, недалеким морем і трохи людською сечею. Відчувалася присутність порту, бо здалека раз у раз долинали важкі зойки корабельних гудків.

План моїх подальших дій був простий: швиденько прийняти ванну, попшикатися модним дезодорантом «Хьюго Босс», випити філіжанку кави з печивом «Марія», вдягнути новий «Лівайс», американські шкіряні топсайдери «Spare» (на які витратив купу грошей у Києві), блакитно-білий реглан «Santa Monica LA» і рушити в напрямку центру, подивитися, на що багаті тамтешні магазини. Стандартний набір стандартних дій стандартного вихідця з країни Східної Європи.

Я зайшов за Катериною, як і домовлялися, о п’ятій вечора. Вона жила в сусідньому під’їзді разом із жіночою частиною колективу. На той час у мені вже лежало сто п’ятдесят «Української з перцем», яку було вжито під час святкового обіду, типового для українських театральних заробітчан, що складався з:

а) нарізаного сала із часником;

б) тонко намазаних індичим паштетом «Люксусовий» канапок з чорного українського хліба (трохи запліснявілі шкоринки було завбачливо зрізано, а рештки хліба запхано до холодильника, де він, за свідченнями бувалих мандрівників, міг зберігатися і тиждень, і два);

в) запареної у банячку в’єтнамської вермішелі «Мівіна», приправленої кетчупом, куди були ощадливо настругані консервовані сосиски;

г) сухарів «Київські» з родзинками;

ґ) розчинної кави «Галка», розведеної зі згущеним молоком.

Сучасна українська аристократія, у трохи засраних трусах і майках, зустріла мене вигуками «О, д’Артаньян, весь у білому, з тебе бухло, чуваче!».

Нема чого робити, виставив пляшку «Української з перцем».

«Жить, как говорітся, харашо. А харашо жить — єщьо лучше», — радісно потер руки Цар-Підлядський.

Оскільки Микитич не вживав, то на кожного й стало по сто п’ятдесят.

Коли ж Лажа відправив Царя за його ж «Гайдамацькою», я, чемно зробивши цьом па, відкланявся і покинув мушкетерів добухувати вже без мене.

Виходячи з дому, захопив до легкого наплічника ще одну пляшечку «Української з перцем». Гуляти, то гуляти!

«Снова туда, гдє море агнєй-й-й-й-й...» — звучить арія містера X з оперети Імре Кальмана «Принцеса цирку».

Довжелезна вулиця Лейт Уок, розтинаючи місто навпіл, стелиться ледь не від самого порту аж до тої площі, з якої починається Принцес-стрит. А Принцес-стрит — уже і є самий центр.

Майже за годину подолавши неквапом Лейт Уок, ми, нарешті, опинилися на центральній вулиці, повній шикарних багатоповерхових торговельних центрів, і, як справжні слов’янські лохи, аж до їхнього закриття порпалися у шмотках, осяяних святим для кожного східного слов’янина словом SALE, дуже співзвучним зі словом SLAVE, від якого і походить давньоримська назва нашого краю «слов’яни», що означає «раби».

«Раби сейлів» — дуже дотепно, посміхався своїм не зовсім радісним думкам, інколи зникаючи у примірочних кабінках, де прикладався до відкоркованої пляшки горілки й очі мої поволі наливалися гарячим сяйвом.

Коли ж близько дев’ятої вечора спустилися сутінки на шотландську столицю й позачинялися всі магазини, ми з Катериною всілися під пам’ятником Вальтеру Скотту і я заходився частувати її горілкою, яку ми запивали простою водою з питного фонтанчика.

Катерина пила горілку неохоче, лише раз приклавшися до горлечка.

— Фу-у-у-у, яка гидота, — зморщила носа і закрутила головою.

Я б її трахнув, їй-бо... Ужитий алкоголь давався взнаки і я поволі втрачав контроль над емоціями.

— То, може, знову пива?

— Пива можна, — погодилася вона, — але краще келишок білого.

— Білого? Нема проблем...

Адже я й досі лишався власником цілих десяти фунтів, які розміняв на поромі, і за ці гроші ми мали порвати це місто на шмаття.

— А ходім туди, — кивнула вона головою, де у сяйві прожекторів поставав над містом величний королівський замок.

— Ходімо, — погодився я, бо був вільний, щасливий і весь світ лежав біля моїх ніг.

Офіційно я подав на розлучення у лютому.

Суддя Оболонського суду Кізяк М. Ф. дав нам з дружиною цілих півроку на примирення.

«Якби не було дитини, то розлучив би хоч сьогодні. А так, може, передумаєте», — проказав, видихаючи пару з рота, коли ми вже зовсім чужі прийшли на засідання.

У погано опалюваному приміщенні суду з обшарпаними стінами і дірявим лінолеумом на підлозі було велелюдно і галасливо. Основний шум створювала худа тітка зі спитим обличчям, що кричала: «Хуй ви мене позбавите батьківських прав, суки...».

Ми мовчки вийшли із зали судових засідань і розійшлися в різні боки довгого коридора.

Причиною нашого розлучення, хоч як це банально звучить, стали гроші. Точніше, майже повна їхня відсутність у мене.

Я був одним з найкращих на курсі, а тому відразу після закінчення інституту втрапив до театру імені Лесі Українки, опинившись на одній сцені з видатними майстрами, чиї прізвища звучали на увесь Радянський Союз.

«Не дай вам боже жити в часи змін», — сумно хитали головами аксакали, що стали мені вчителями, від яких набирався досвіду і професійних навичок, які допомагали вистояти в цій божевільні, де владу поволі захоплювали вчорашні злодюги, бариги та двієчники.

На початку дев’яностих багато наших співкурсників-акторів схибили і зійшли з професійної дистанції, подавшись хто в комерцію і бізнес, хто в рекламу, хто в таксування чи мережевий маркетинг.

Вистояли найсильніші.

Я ганявся за всілякою роботою: радіопостановки, епізоди в неіснуючому кіно (студія Довженка знелюдніла, бо на ній знімали один-два фільми на рік), перша в Україні реклама.

Після закінчення інституту Марина пішла простим продавцем у першу в Києві комерційну кондитерську «Калина» на Печерську. Працювала тиждень через тиждень по дванадцять годин, заробляючи не менше ніж п’ятсот доларів за місяць. Виписала з Одеси маму, аби вона доглядала за нашою донечкою.

На всіх парах неслася до своєї мрії, що називалася «двухкомнатная на Оболоні», злигавшись з таким собі Сашкою-барменом, з яким налагодила процес постачання у заклад контрафактного алкоголю.

Почала вбиратися в леопардово-гіпюрові костюми і довжелезні чоботи-ботфорти а-ля пєвіца Камалія, закурила, завалювалася додому нетвереза о третій ночі, аж поки, нарешті, перед Новим роком я не поставив питання руба: «Давай припиняти цей балаган з мамою, квартирою на Оболоні, з цими забухами і підпільною торгівлею алкоголем, бо якщо тебе і твого Сашку візьмуть за жопу, то роздягнуть до нитки всіх нас».

Вона мене послала під три чорти і Новий 1996 рік я зустрічав з батьками.

Після завершення новорічних дитячих ялинок у палаці «Україна» (де грав півника), я на Маланку прийшов миритися.

Застав на зйомній квартирі таку картину: за святково накритим столом сиділи Марина