Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

поскладані біля вівтаря, свічки покинуті в кутках, запах поспіху напередодні великої події.

Мій батько заслуговував пишніших похоронів, ніж будь-який попередній герцог Аквітанський.

Він не просив цього за життя, але я наказала у всьому перевершити похорони дідуся. Більше прелатів, більше плакальниць, більший хор. Мій дідусь був чудовим герцогом Аквітанським, але за життя принижував свого сина, і тепер, коли їх обох вже не було, я мала намір компенсувати батькові всі страждання.

Я вже доручила літописцям з Бордо, Пуатьє і Гасконі, щоб вони написали кілька хвалебних біографій, не тільки окситанською, а й латинню і мовою ойль.

“Щоб весь християнський світ запам‘ятав тебе великим, батьку.”

-- Де сповідальня? – запитала я хлопчика-каліку, що ніс на своїй горбатій спині два бурдюки з водою.

-- На одному з човнів на ріці, -- відповів той, не дивлячись на мене.

І добре.

Я повинна пройти непомітно, ніхто не повинен знати, що я – це я, цього ранку з надприродним вітром і чудесами.

Мене охопив озноб, коли я пригадала двоголового орла… Що хотіло сказати мені це прекрасне чудовисько? Якби я зустріла його коли він був орлятком, я б його видресирувала, зробила своїм, а сама стала його, як це часто ставало з моїми кречетами.

Я вийшла з храму, де йшов ремонт. Світло, чисте повітря і тепло.

Я прощалася з Аквітанією, кляті Капетинги. Я направилася до поблизького берега ріки. На човні пришвартованому до колоди містилася сповідальня, яка похитувалася, недоречна, у неспокійному руслі ріки.

Я увійшла в темряву маленької дерев‘яної кабінки. Сповідник дихав з другого боку яскраво-червоної шторки, що розділяла нас. Здавалося, що це старий дід, який важко дихав. Він привітав мене хриплим голосом. Від нього пахло медом, можливо він також збирав податки, або куховарив для членів свого ордена.

-- Я хочу висповідатися з того, що от-от збираюся зробити, -- поквапила я його на нашій окситанській мові.

-- Якщо твій гріх такий страшний, то чи не краще уникнути його? – відповів він обережним голосом людини, яка за своє життя вже наслухалася всього.

-- Вже запізно, невдовзі все буде готове до мого весілля.

-- А яким чином заручини стали гріхом, моя донько?

“Бо я виходжу заміж за сина свого найбільшого ворога, людини, яка вбила мого батька. І народжу йому власного ворога, з його крові вбивці й моєї. Я стану королевою Франції, падре, а аквітанець, мій син, стане королем Франції.”

-- Те, що я скажу вголос буде зрадою, не тут, але в Іль-де-Франс так. Мені потрібні гарантії, -- поставила я умову.

Він стривожено завовтузився. Від нього пахло також землею, охрою, здається малахітом… і гвоздикою. Гвоздикова олія, тоді я схилилася до думки, що він був кухарем у своєму ордені.

-- Моя солодка дівчинко, я простий служитель Господа. Веду просте життя і тому не бажаю вплутуватися в ніякі змови. Може краще промовчати, довіритися комусь ближчому, або просто не плести змов?

-- Я не можу мовчати, бо в мені закипає лють і мій таємний план день і ніч займає мої думки, в моїх кошмарах і наяву. Я живу тільки заради помсти за смерть свого батька і за те, що зі мною вчинили Капетинги. Я не можу довіритися комусь ближчому, бо живу в оточенні свити, й не знаю, чи Ви знаєте, якою самотньою почувається людина, яка завжди знаходиться в чиємусь товаристві. І ні, я не відмовлюся від змови, бо я не народилася добродушною і не забуваю кривди, і я не бажаю смерті своїх ворогів, я бажаю їхньої поразки у житті.

“Мало перемогти, головне -- скористатися перемогою і її здобутками”, вичитала я в посібнику свого роду. Вісімнадцята сторінка, написана моїм прадідом.

-- Ви присягаєте, що мовчатимете? Ви сповідник, Ваш обов‘язок вислухати, простити гріхи й мовчати, -- нагадала я йому.

-- Ви мене спіймали в цій сповідальні, як якогось щура, -- погодився той неохоче. – Говоріть вже. Гадаю… гадаю, Вам це необхідно, маленька дамо. Ви така… самотня, самотня, хоча й сильна.

А тоді старий сповідальник щось зробив.

Ледь помітний жест.

Його рука, у напівтемряві, пролізла через шторку і з‘явилася під тканиною, що нас розділяла, торкаючись дерев‘яного підвіконня. Він простягнув її мені.

А я взяла її, взяла і міцно стиснула. Мене здивували його делікатність і сила, як на старого діда. Як мені допоміг цей потиск рук, немов ангел зупинився по дорозі у вічність, зрозумів, що я потребуватиму всієї допомоги небес і спустився, щоб прошепотіти мені: ”Вперед, Елеоноро. Все буде добре. Вперед.”

Вперше я відчула спокій, мене почули. При дворі, де в мене вже не залишилося союзників, цей священник проявив доброзичливість, не знаючи, ким я була.

Але ця мить світлої магії минула, я пригадала собі, в кого повинна перетворитися, починаючи від сьогодні, забрала руку і змусила себе продовжити.

-- Ось моя сповідь, -- сказала я різко. – Я покінчу з Капетингами. Я виходжу заміж за немічного Молодого короля.

 

6 Часослов

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Перший спадкоємець короля Людовика VI Товстого загинув багато років тому під час принизливого нещасного випадку, коли повертався в Париж. Дорогу йому перейшла свиня і Філіп злетів з коня. Він зламав собі шию, і прожив у муках лишень кілька хвилин. «Porcus diabolicus», журився вбитий горем Сюжер. Товстий теж оплакував його, але не втрачав часу і негайно коронував свого другого сина, Людовика Молодого, немічну і хворобливу дитину. Мій батько теж був присутнім, як і всі інші васали, які вважали необхідним віддати йому шану. Він розповідав мені про худорлявого і боязкого хлопчика одинадцяти років.

Який піддається впливу.

Яким легко маніпулювати.

Мій аквітанський сповідник не відповів мені, запала тиша. Він теж забрав свою руку. Чари, інтимність тієї безконечної миті загубилися в напівтемряві дерев‘яної кабінки, в якій ми гойдалися. Настільки неочікуваними й серйозними були мої наміри.

-- У Вас