Іван Семесюк - Фаршрутка

У результаті ціла еліта московитських моралістів й досі знаходиться на межі нравствєнного колапсу. Як так! День матері! Дитячий ансамбль! А вона пиздою прямо в монітори! І навіть не перехрестилася! Ще б пару таких акцій від української діяспори, і з кісток московитських моралістів можна було би побудувати новий храм Христа Спасителя.

Кнехт СБУ Глушко, позивний Тарзан, надовго обрубав тоді довгу руку Москви хуєм буржуазного націоналізму, а диверсант Корольова одним єдиним самолупом, тобто селфі, власного чебурека похитнула підмурки ворожої духовності. Таким чином вони виграли для нас час, і нині діючий мер Києва, до речі, таємно нагородив героїчну шпигунську пару ордером першого ступеня на двокімнатну квартиру в спальному районі Позняки.

— Так чому ж воно тоді на нас обвалюється? Де результати вашої праці? — несподівано активно поцікавився солдат ЗСУ Юхименко. — І якого хуя я мушу стирчати в окопах під мінами, замість того, щоби вечорами спокійно пити пиво на гаражах?

— Якби ми не працювали тяжко, — зазначив Гриша №1, — можна сказати, самозречено останні кілька років, то ще зранку все це не було би кому обговорювати, Юхименко. Таких операцій, більш або менш успішних, проведено десятки, і взагалі вони дуже ослабили кацапську стратегічну міць, але не до кінця. Фінальна битва у нас попереду, ми їдемо туди, звідки можемо не повернутися.

— Пиздець, — затужив павіан.

— І не лише ти так думаєш! Боєць Юхименко теж так вважає? — дещо іронічно поцікавився Вішну у солдата, на що той відповів: — Ну, якшо чесно, то мені до сраки. Вони пацани багаті, ми країна бідна, ну їх нахуй! Дайте мені калаша!

— Буде тобі калаш, Юхименко, все буде! — з батьківським теплом у голосі промовив Арлекін Петрович з водійського крісла.

Тут несподівано до розмови долучився Кривавий Пастор, котрий до цієї миті тихо гортав підручник із середньовічної демонології під назвою «Некросатирикон»:

— Та все одно їм пиздець! Ми їх закрутимо в закатки, на юшку нахуй перечавимо, аж з рота потече! Курва, я візьму сокиру, Арлекіне Петровичу, і рубатиму їх роками по одненькому, de die in diem, якщо буде потреба. А кістки обісру, і обісцю їхні обідрані хребти. Carthago delenda est, бля буду! Амінь!

— Ого! — аж присвиснув Остап Вішну. — Ось вона, стара проповідницька школа! Вчіться!

— Я ж казав, що Кривавий Пастор — людина вкрай серйозна, — підтвердив Арлекін Петрович. — Головне, що його слова ніколи не розходяться з ділом, він є людиною честі. Сказав, що обісре хребти, значить, обісре. Наше щастя, що серйозні люди з християнського пантеону теж на нашому боці, хоча раніше не без конфліктів було. Еге ж, Олександре Валентиновичу?

— Ваша правда, але ж самі знаєте, як останнім часом змінився світ. Ех, де ті часи, коли ми, молоді реформатори, палили у саксонському Кведлінбурзі відьом сотнями! Зараз усе інакше, бо нині останній бастіон Сатани — це Московія. Угандонимо її однозначно, шановні! Ми ж теж вивчали проблему на своєму рівні. У московита, на відміну від українця, все дуже серйозно і вкрай сакрально. В цьому смислі нам до них далеко. Ми ж не додумалися своїми хазяйськими, хоча й дещо емоційними, головами до такого ідіотизму, як духовниє скрєпи, наприклад. Звичайно, серед нас теж багато дикунів, котрим якщо дати волю, то вони з ніг до голови обвішаються ляльками-мотанками і пір’ям. Ми їх вивчаємо, але, на щастя, уся ця публіка не надто визначає напрямок розвитку нашого суспільства, хоча й крепко шкодить. Інакше ми програли б кацапам ще в першому раунді, як зазвичай. Московити — це суворі істоти, просякнуті серйозністю і природною схильністю до самогубства. Чому вони саме такі, а не якісь інакші, — це має більше цікавити вузьке коло науковців, наприклад, кацапологів, ну, або ось СБУ. Але, панове, гадаю, маємо всі шанси вкурвити цю купу гівна!

Тут він різко обірвав свою реформаторську проповідь і знову з головою пірнув у «Некросатирикон».

— Крепко! — у захваті вигукнув боєць Юхименко. — Оце крепко сказано! А я з них педалі познімаю!

Тут в розмову знову втрутився Репостислав Вакарчук, котрий, здавалося, вже втратив інтерес до життя фаршрутки і тихенько мугикав щось ліричне, дивлячись у віконце. Раптом очі його затуманилися, він підвівся з пасажирського місця, набув величності, трохи прокашлявся і рубанув абсолютно сюрреалістичну промову.

— Пане Президенте! — почав він.

Усі мовчки переглянулися, але не стали йому заважати.

— Буває, дивишся на цей безкомпромісний їбальник і уявляєш, як він лежить в конопляному мішку посеред молотарки! Лежить, мовчить, щось собі думає. А кругом стоять люди, обичні сільські рабойоби, теж мовчать, дивляться на мішок з безкомпромісним їбальником, але ніхуя не думають. Просто позирають. Чекають, коли приженуть асфальтний каток з райцентру.

Коли чутно, як на двір молотарки повільно заїжджає тяжкий, мов Говерла, асфальтний каток. Хтось доливає в бак соляри, і він заходиться маневрувати, лаштуватися до роботи. Мішок тим часом починає про щось здогадуватися. Каток, між тим, починає рухатися, куди йому треба, а треба йому мішок.

Ось каток гучно пропердівся і потихеньку посунув. Ближче. Ще трохи ближче. Потихеньку-помаленьку.

Мішок панічно смикнувся. Ще ближче. Ще. Чутно як мішок всрався. Ось ще ближче. Чвяк... і пиздець! Нема безкомпромісного їбальника!

Ваш Славко! Підписуйтеся на твіттер Репостислава Вакарчука! Разом ми сила!

Він моргнув вдохновенними очима, всівся на місце біля віконця і знову поринув у ліричні мрії.

— Що сажете, пане Арлекіне? — спитав у водія Кривавий Пастор, не полишаючи свого демонологічного читання. — Ви вважаєте це нормальним? Може, його упиздити? А то розвів тут шмарклі, у твіттер зайти неможливо, все у цьому маразмі.

— Ні, Олександре Валентиновичу, не слід. Репостислав — це генератор смислів нашої фаршрутки. Він ніхуя не розуміє, але пиздить добре, буває, що й проскакує корисна інформація, як от зараз. Так, чисто поржати, звичайно, але в умовах тотальної війни на винищення — що може бути краще за нехитрий сценічний гумор?

Усі погодилися і закивали головами, але Кривавий Пастор все ж таки додав наостанок:

— У мене взагалі давно зріє думка, що на деякі види діяльності в Україні треба ввести мараторій. Це отакий естрадний гумор, архітектура і монументальна скульптура. Більшість взірців не витримує не те що критики, а навіть і просто погляду очима. Це просто йобаний стид! Казали розумні люди, що архітектура — це застигла у камені музика. Тоді