Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

— Але ж ви вірите, що ваші книги — це слово Боже.

— Скажіть по щирості, Санчо, а ви не думаєте… ну, хіба що крім ночей, коли вам не спиться… ви не думаєте, що ваші Маркс і Ленін так само непохибні, як… ну, приміром, як апостоли? Матвій, Марко?..

— А що думаєте ви, коли вам не спиться, монсеньйоре?

— Безсонними ночами мене часом непокоять думки про пекло. Хтозна, може, в ті ж таки ночі ви в своїй кімнаті думаєте про Сталіна й про табори. Чи був Сталін — або й Ленін — доконче правий? Ви запитуєте себе про це, а я тим часом мучуся питанням: невже таке можливе?.. Як може милосердний, сповнений любові Бог… Ні, я й на йоту не відступаю від своїх давніх книг, але й мене беруть сумніви. А якось увечері, коли Тереса сказала мені щось біля кухонної плити — який, мовляв, від неї жар, — я сів і перечитав усі чотири Євангелія. Чи знаєте ви, що на п’ятдесяти двох сторінках моєї Біблії святий Матвій згадує пекло п’ятнадцять разів, а святий Йоан — жодного разу? Святий Марко — двічі чи тридцять одній сторінці, святий Лука — тричі на п’ятдесяти двох… Ну, з Матвієм зрозуміло — він, бідолаха, був збирачем податків і, певне, вірив у дієвість покари, але все-таки це мене дивує…

— І то цілком слушно.

— Я сподіваюся… друже… що й ви часом сумніваєтесь. Людині властиво сумніватися.

— Я намагаюсь не піддаватися сумнівам.

— Ой, та я теж, я теж. У цьому ми, безперечно, подібні.

Мер на коротку хвилю поклав руку на плече отцю Кіхотові, і той відчув у цьому дотику струм щирої приязні. «Дивно, — подумав він, аж надто обережно скеровуючи Росінанта на поворот, — що сумнів може поєднати людей навіть дужче, ніж віра. Бо віруючий ладен воювати з іншим віруючим через найменшу відмінність у тлумаченні, а той, що сумнівається, мусить воювати тільки з самим собою».

— Думка про молочних поросят у ресторані Ботіна, — сказав мер, — нагадала мені оту гарну притчу про блудного сина. Я, звісно, усвідомлюю різницю — там, як я пригадую, батько забиває теля… атож, відгодоване теля. Сподіваюся, наше порося буде відгодоване не гірше.

— Дуже гарна притча, — мовив отець Кіхот з ноткою виклику в голосі. Його непокоїло, щó він почує далі.

— Еге ж, починається вона гарно, — сказав мер. — Такий собі цілком буржуазний дім, батько й два сини. Батько — багатій, щось на взірець російського поміщика, який бачить у селянах лише стільки-от душ, що належать йому.

— У тій притчі й словом не згадується ні про поміщиків, ні про селянські душі.

— Історію, яку ви читали, напевне, підправили й подекуди трохи змінили церковні цензори.

— Як це розуміти?

— Можливо, її розповідали зовсім інакше, та, певне, так воно й було. Той юнак завдяки якійсь химерній грі природи і всупереч усім обставинам свого життя виріс із ненавистю до спадкового багатства. Можливо, Ісус мав тут на думці Йова. Адже сам він, Ісус, жив у ближчий час до автора легенди про Йова, ніж ви до свого великого предка Дон Кіхота. Як ви пам’ятаєте, Йов був неподобно багатий. Він мав сім тисяч овець і три тисячі верблюдів. То от, юнак просто задихається в тому багатійському оточенні — мабуть, від самих уже розкішних меблів, від пишних картин на стінах, від усіх тих гладких поміщиків, що збираються в суботу за обіднім столом, — бо все те прикро контрастує із злиднями, які він бачить довкола. Його пориває бажання втекти звідти — куди завгодно. Отож він вимагає свою частку спадщини, що її разом із братом має отримати після батькової смерті, і йде геть із дому…

— І процвиндрює ту спадщину на гульню та розпусту, — докинув отець Кіхот.

— Ну, це ж офіційна версія. А я маю свою: юнакові так остогид світ багатіїв, у якому він зростав, що він волів якнайшвидше позбутися своїх статків — можливо, навіть просто пороздавав їх і за прикладом Толстого пристав до селянства.

— Але ж він повернувся додому.

— Атож, забракло духу. Він почувався дуже самотнім у тій господі, де доглядав свиней. Адже там не було партійного осередку, куди він міг би звернутися по допомогу. Та й «Капітал» ще не був написаний, отож йому не випадало знайти своє місце у класовій боротьбі. То хіба ж дивно, що бідолашний хлопець на якийсь час був завагався?

— Тільки на якийсь час? Що дає вам підстави так думати?

— У вашій версії ця історія досить несподівано уривається, правда ж? І урвали її, поза всяким сумнівом, церковні цензори, може, навіть той-таки Матвій, збирач податків. Атож, сина радо зустріли вдома, все це так, і подали на стіл відгодоване теля, і кілька днів він, мабуть, почував себе щасливим, та потім душу йому знов починає гнітити ота задушлива атмосфера матеріального багатства, що погнала була його геть з дому. Батько всіляко намагається виявити свою любов до нього, але обстановка в домі така сама відворотна — підробка під стиль Людовіка П’ятнадцятого чи що там у них тоді вважали за взірець, — на стінах ті самі картини із зображенням розкішного життя, слуги надміру запопадливі, їжа надто вишукана, і все те обурює сина ще дужче, ніж раніш, і він уже з тугою згадує товаришів, разом з якими доглядав свиней у вбогій господі.

— Ви ж, здається, казали, що там не було партійного осередку і він почував себе дуже самотнім.

— Атож, я трохи перебільшив. Одного товариша він таки мав, і йому запам’яталися слова того бородатого старого селянина, що допомагав носити пійло свиням; отож тепер він часто думав про них — про ті слова, не про свиней, — лежачи в своєму пишному ліжку, тим часом як усі його кістки тужили за твердою долівкою в отій хатині. Та й, зрештою, три тисячі верблюдів цілком досить, щоб спричинити бунт у душі чутливої людини.

— Ви маєте багатющу уяву, Санчо, навіть коли тверезий. То що ж таке важливе сказав йому той старий селянин?

— Він сказав, що кожна держава, де існує приватна власність на землю та засоби виробництва й де панує капітал, хоч би якою демократичною вона себе вважала, — це держава капіталістична, механізм, який винайшли і використовують капіталісти, щоб тримати в покорі робітничий клас.

— Ваша оповідь стала чи не така сама нудна, як мій требник.

— Нудна? Ви називаєте це нудним? Я наводжу вам слова самого Леніна! Невже ви не розумієте, що