Петро Немирівський - Марія Пустельна, або Історія одного лева, Петро Немирівський

не знав, звідки цей містер Філіп узявся, хто він такий, а головне — звідки в нього стільки грошей?

Оренда приміщення в цій частині Мангеттена коштує напевне сто тисяч доларів на місяць. А рекламний щит в аеропорту «Кеннеді»?! Ви що — жартуєте? Хіба це можливо — розміщувати на рік рекламний щит в аеропорту JFK? Та за такі гроші можна нагодувати і вдягти населення якоїсь голодної країни!

І взагалі: чим він займається, цей містер Філіп? В інтерв’ю пресі він називав себе «меценатом і покровителем муз». За його власними словами, він заробив гроші на біржі Вол-стрит та на аукціонних угодах. А тепер, мовляв, бажає послужити не мамоні, а мистецтву, прикрасивши Нью-Йорк ще однією галереєю, а до того ж і познайомити американців із кращими роботами сучасних російських живописців.

Щоправда, балакали, що всі його слова про меценатство і муз — порожнє базікання, а насправді він — таємний агент Кремля, співробітник ФСБ у званні полковника, якого закинули у нью-йоркський артсвіт для створення агентурних каналів в американському істеблішменті. Ще ходили чутки, що він великий мафіозі, що в «Russian Modern Art» вкладено криваві гроші. А весь цей галас із галереєю він затіяв лише заради того, щоб завести зв’язки з міською владою і легалізувати свої «брудні» мафіозні капітали.

Що з цього правда, а що брехня, ми впевнено сказати не можемо. Яких лише наклепів іноді не нагромаджують на порядних російських бізнесменів!

***

— О’кей, хлопче, вважай, що ти народився під щасливою зіркою. Тобі пощастило, що зустрів мене. Ти мені чимось подобаєшся, мабуть, своєю бородою, — гладкий чоловік років п’ятдесяти п’яти у чорному елегантному костюмі і білій сорочці сидів навпроти Гурія у шкіряному кріслі.

Його м’ясисте обличчя було гладенько поголене, під довгим, рівним і гострим, схожим на дзьоб носом розташувалася щіточка акуратно підстрижених вусиків. Світло-русяве пряме волосся було коротко підстрижене і зачесано набік. Він виглядав би випещеним сибаритом, але цьому заважав важкий погляд його темних очей — нерухомих, як у холодного слизького полоза.

— Твою черницю ми завтра виставимо у другій залі, за тридцять кусків. І другу твою картину — Покутницю Магдалину зі зміями — я також купую. Теж за тридцять кусків. О’кей? — замислившись, містер Філіп підніс до носу кулак і глибоко вдихнув, від чого його плечі під піджаком підвелись, а важкий тулуб ще сильніше роздувся.

Потім він відсунув шухляду столу і почав виймати звідти пачки новеньких сотень.

— Це твій аванс, — він акуратно склав гроші невисоким стосиком і підсунув його до Гурія. — Тут п’ять кусків. Перерахуй. Коли картини будуть продані, отримаєш ще стільки ж. Контракт у менеджера. Якщо щось не влаштовує, можеш відразу уходити, щоб я не витрачав час. Таких убогих невизнаних геніїв у Нью-Йорку — хоч греблю гати. Нишпорять, наче голодні шакали. Ваша художня братія — пробач мене, повнісіньке лайно. Навіть художники з іменем ладні лизати мої туфлі.

Задзвонив мобільник на столі. Чоловік, скрививши обличчя, натиснув пальцем на екран, відмінивши дзвінок:

— Шумяков. Все йому замало, хоче мені знову запхати когось. За тебе бабки він вже отримав.

Гурій мовчки вислухав ці образливі слова. Але, за великим рахунком, це нечувана удача: дві його картини будуть виставлені у артсалоні, у самому серці Мангеттена!

— А ти, хлопче, що, гроші не любиш? — несподівано спитав містер Філіп, тому що за весь час їхньої розмови Гурій жодного разу не поглянув на пачки грошей, що лежали перед ним. І це не могло не викликати у містера Філіпа невдаване здивування.

— Чому ж, люблю, — Гурій згріб гроші зі столу, спритно затиснув дві пачки між пальцями і почав звичним жестом перераховувати купюри; відразу стало зрозуміло, що в минулі часи йому доводилося мати справу з великими сумами готівки і доводилось її швидко рахувати.

— Добре, хлопче. Малюй свою бабу і надалі і приноси мені.

Красиві баби користуються попитом у всі часи.

           

***

Пройшло небагато часу, і Гурій побачив, що за натурою містер Філіп — справжній російський хам, а за манерою ведіння справ — бізнесмен-хижак. Цей тип галеристів Гурій добре знав ще по тих часах, коли займався живописом в Одесі. Щоправда, розмах у містера Філіпа був незрівнянно вищий. При цьому він мав ще і гарний художній смак, вмів відрізнити справжнє мистецтво від підробки, і це в їхніх стосунках зіграло визначальну роль.

Вісім картин Гурія були продані, і дві нових мали виставити на продаж найближчим часом. Його картини висіли вже не в дальньому кутку останньої зали в салоні, біля пожежного виходу, а ближче до центру, до картин сучасних російських художників, чиї імена відомі. Помітно збільшився і розмір його гонорару — стос стодоларових купюр став куди вищий за той, перший, і перераховувати отримані гроші Гурію доводилось трохи довше, ніж тоді. Салон «Russian Modern Art» підписав з ним контракт на ексклюзивне право продавати принти з його картин. Умови контракту, щоправда, були грабіжницькими, і був він складений таким чином, що Гурію ця угода навряд чи обіцяла доходи.

Він залишив роботу маляра у реставраційній фірмі. Жив у колишній квартирі, але зняв і окрему майстерню.

Звичайно, він був радий. Але голова його не крутилася від успіху, вірніше, крутилася, але не до такого ступеню, аби все забути. Він як і раніше чекав на Маріам, чекав на листа від неї, чекав на її повернення. Зароблені від продажу картин гроші витрачав дуже економно, розраховуючи, що вони можуть знадобитись, коли Маріам повернеться. Він чекав на диво. Уявляв собі, що одного разу прийде додому, підніметься по сходах, і вона — біля його порогу. Або в один прекрасний день він зазирне в електронну скриньку, а там лист від неї, з монастирю. Або хтось з тої коптської церкви подзвонить на його мобільник.

Дива, одначе, не відбувалось. Диво відкладалося на невизначений термін. Дива взагалі могло не статися.

Іноді Гурія охоплювала така сильна туга за Маріам, наче як би вона померла. Він все частіше бачив її уві сні — померлою, лежить на підлозі в порожній кімнаті або у пустелі на піску. Прокинувшись і нашвидкуруч вдягнувшись, він сідав за кермо своєї машини і серед ночі навіщось їхав до тієї коптської церкви. Там у всіх вікнах світло було вимкнено, двері зачинено. Потинявшись навколо будівлі і позітхавши, він повертався додому. 

Глава 13