Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

просила мене винести надвір, щоб приглядати за мною. Так вона казала, але насправді їй просто хотілося товариства. Вона розказувала, доки я виривала бур’яни. Попри те, що я сказала Деніелові, не все, однак, можна дізнатися зі спостережень, тож майже все, що я знаю про Кроу-Лейк, мені розповіла міс Вернон.

Того дня вона розказувала про своє дитинство, про ігри, в які вони грали, про халепи, в які вони втрапляли. Міс Вернон розповідала, як одного дня ранньої зими вони з її братом і ще двома хлопчаками, синами Джексона Пая, гралися на березі озера. Озеро стояло замерзлим ще недовго, і їм усім категорично заборонили заходити на лід, але Норман Пай, найстарший з усіх, сказав, що нічого не трапиться, якщо ковзати на животах. Так вони й зробили.

– Нічого страшного не сталося, тож ми вирішили, що це дуже захопливо, – сказала міс Вернон. – Ми чули, як лід тріщить, але не провалюється, тож ми ковзали по ньому, як тюлені. Ой, як же було весело! Лід прозорий, як скло, і через нього видно аж до дна. Всі донні камені стають блискучіші й яскравіші, ніж будь-коли, якщо дивитися на них крізь воду. Було видно, як риба снувала туди-сюди. А тоді, якось відразу, почувся гучніший тріск і цілий пласт відколовся, і ми потрапили у воду. Змерзли неймовірно. Але ми плескалися прямо поряд із берегом, отож просто видерлися на сушу. Та Норман не пішов додому. Він сказав, що краще йому не йти.

На цьому вона зупинилася і почала так стукати зубами, як вона робила, коли оповідка закінчувалась. Через хвилину я запитала:

– Ви маєте на увазі, він не пішов додому, аж доки не висох?

Я уявила його: зуби стукають, шкіра синя, намагається зметикувати, як не змерзнути, доки одяг висохне, боїться бути битий, якщо батько дізнається. Як найстаршому, йому б дісталося найбільше.

Міс Вернон відповіла:

– Ні, ні. Він не пішов додому взагалі.

– Що, ніколи?

– Він вирішив, що просто прямуватиме дорогою і, може, якась вантажівка його підбере. Більше ми його не бачили.

Пізніше мені ця історія не йшла з голови. Всі підліткові роки згадувалась мені. Образ того хлопчика, що йшов дорогою. Що зігріває себе руками, ноги задубіли, чоботи зачіпаються за замерзлі камені. Опускається темрява. Падає сніг.

Чого я ніяк не могла позбутися, так це думки, що три покоління тому жив син Пая, готовий радше ризикнути замерзнути на смерть, аніж з’явитися батькові на очі.

Глава 4

Тітка Енні приїхала через два дні після похорону. Вам варто знати про тітку Енні, вона зіграла роль у тому, що сталося. Вона була найстарша сестра мого батька, достойна спадкоємиця прабабусі Моррісон, багато в чому їй рівня. Того разу вона вперше покинула Ґаспе5, і хоч Люк та Метт бачилися з нею, коли наші батьки якось взяли їх з собою під час подорожі «додому» – вони були ще малі – ми з Бо жодного разу її не бачили.

Вона була набагато старша за батька, низенька, а він був високий, товста, а він був худий, і мала такий зад, який я рада не успадкувати, але щось у них було спільне, й вона відразу здалась мені добре знайомою. Вона була незаміжня. Мати мого батька померла декількома роками раніше, незадовго після прабабусі, власне, відтоді тітка Енні вела господарство, піклуючись про свого батька й братів. Я думаю, що родина просто могла вирішити відправити її, бо вважала цю роботу жіночою, а що вона не мала дітей, то без неї найлегше було обійтися, хоч, підозрюю, була ще й суттєвіша причина. Новини, які вона мала привезти – плани, що приготувала для нас родина, – були болючі, тому, думаю, добровольців багато не знайшлося.

– Мені шкода, що я так пізно приїхала, – сказала вона, коли отець Мітчел познайомив її з нами: від часу аварії ми не мали автомобіля, і йому довелося забирати її зі станції, – просто ця країна така велика! У вас є вбиральня? Я думаю, що є. Кейт, ти страшенно схожа на свою матір, як тобі пощастило! А це Бо. Привіт, Бо.

Бо розглядала її з-під лоба, сидячи в Люка на руках. Тітка Енні здавалась незворушною. Вона зняла капелюшка, маленького, круглого й брунатного, що аж ніяк її не прикрашав, і почала роззиратися навкруги, куди б його покласти. Всюди панував безлад, але, здавалось, вона його не помічала. Вона поклала капелюшка на буфет, поряд з тарілкою із білим мутним півмісяцем жиру, що лишився після шинки. Потім спушила і пригладила волосся.

– Я схожа на опудало? Почуваюся опудалом. Що поробиш. Покажіть мені вбиральню, а тоді я зможу почати. Думаю, роботи тут багато.

Її голос був бадьорий і діловий, ніби вона приїхала лише на гостину, а наших батьків просто не було в кімнаті на той момент. Але таке її поводження здавалось правильним. Такими були б і наші батьки. Я вирішила, що вона мені подобається. Я не розуміла, чому Люк з Меттом мали такий стривожений вигляд.

– Ось і я, – сказала вона через кілька хвилин, виходячи з ванної. – Що тепер? Котра година? Четверта. Це добре. Нам усім потрібно познайомитись одне з одним, але я сподіваюся, що це станеться само собою. Що, як я думаю, ми маємо зробити зараз, так це владнати з нагальним – їжею, прибиранням, миттям, такими речами. Отець Мітчел сказав, що ви чудово справляєтесь, але має бути щось…

Вона змовкла. Певно, щось у виразах облич Люка і Метта збило її з пантелику, бо речення вона так і не закінчила. Натомість, трохи менш бадьоро і трохи ніжніше, сказала:

– Я знаю, що є речі, які нам треба обговорити, але думаю, варто їх відкласти на день чи два, правда? Треба буде переглянути папери вашого батька й поговорити з юристом і банком. Тоді ми будемо знати, яка у нас ситуація. До того часу немає сенсу щось обговорювати. Ви не проти?

Вони кивнули, й обидва раптом ніби розслабилися, наче затамовували віддих, а зараз могли його випустити.

Отож, у нас було декілька днів, які, думаю, можна назвати «медовим місяцем», упродовж яких тітка Енні відновлювала порядок, тим самим даючи Меттові й Люкові можливість звести дух. Прання було найбільшою проблемою, отож вона почала з нього, тоді дала лад у будинку й обережно позбулась одягу наших батьків, розібралася з листами, що залишалися без відповіді, і з неоплаченими рахунками. Вона багато встигала, була тактовна і не вимагала від нас прихильності. Я певна, що