Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

Айхендофа й почав читати звідти, де зупинився останнього разу. «Нікчему» читати було легше, ніж «Емілію Ґалотті» та «Підступність і кохання». Ганна знову напружено стежила за моїми словами. Їй подобалися розкидані де-не-де віршики. Подобалися перевдягання, заміни, плутанина й переслідування, в яких закрутився герой в Італії. Але спершу вона кривилася, що герой нікчема, нічого не робить, нічого не може, та й не хоче нічого могти. Вона переймалась то тим, то тим, і навіть через кілька годин по тому, як я скінчив читати, могла щось запитати мене: «А митник — це погана робота?»

Розповідь про нашу сварку знову виявилась такою докладною, що я хочу розповісти ще й про наше щастя. Та сварка зблизила нас. Я бачив, як вона плаче, і Ганна, що плакала, була мені набагато ближчою, ніж Ганна, що просто сильна. Вона почала виявляти й лагідність, якої я ще не знав у неї. Ганна знов і знов розглядала й ніжно гладила мою репнуту губу, аж поки рана загоїлась.

Ми й кохались уже по-іншому. Довгий час я цілковито піддавався її проводові, її владним ініціативам. А відтоді я навчився й сам володіти нею. Але під час нашої подорожі й після неї ми вже не тільки володіли одне одним.

У мене зберігся написаний тоді вірш. Як вірш він нічого не вартий. Тієї пори я захоплювався Рильке й Беном і, признаюсь, прагнув наслідувати їх обох. Але цей вірш засвідчує, як тісно ми були пов’язані тоді. Ось він:

Коли ми розкриваємось, —

Ти мені, а я тобі, —

Коли ми розчиняємось, —

Ти в мені, а я в тобі, —

Коли ми переходимо, —

Ти в мене, а я в тебе.

Тоді

Я — це я,

А ти — це ти.

12

Я геть не пам’ятаю, що я збрехав батькам, коли їхав у подорож із Ганною, натомість дуже добре пам’ятаю про ціну, яку мені довелося сплатити за змогу побути з Ганною вдвох останнього тижня вакацій. Я вже не можу пригадати, куди саме поїхали батьки, старша сестра і старший брат. Клопоту мені завдала менша сестра. Вона мала пожити в родині своєї подружки. Та якщо я лишаюсь удома, то їй заманулось лишитися вдома. А тут уже батьки заперечували. Отож і я мав пожити в родині якогось приятеля.

Коли я згадую ті роки, мені видається справжнім дивом, що мене, п’ятнадцятирічного, мої батьки були ладні лишити вдома самого на цілий тиждень. Може, вони помітили ту самостійність, що зросла в мені завдяки зустрічі з Ганною? Або просто побачили, що я, незважаючи на кілька місяців хвороби, закінчив навчальний рік, і виснували, що я став відповідальніший і гідніший довіри, ніж можна було сподіватися від мене раніше? Не можу я й пригадати, щоб у мене вимагали коли-небудь відповіді за ті довгі години, які я проводив із Ганною. Мабуть, батьки вважали, що я, одужавши, багато спілкуюся з друзями, готую разом з ними уроки й відпочиваю на дозвіллі. Крім того, четверо дітей — цілий виводок, тож пильного нагляду батьків вистачало не на всіх, він зосереджувався тільки на тих, що завдають найбільшого клопоту. Я був джерелом того клопоту досить довго, тож батьки відчули полегкість, коли я одужав і мене перевели до наступного класу.

Коли я запитав свою меншу сестру, що вона хоче мати за те, що житиме в подруги, поки я сам буду вдома, вона стала просити джинси, або, як казали ми тоді, штани з заклепками, і так звані нікі, оксамитовий пуловер. Ці бажання були мені зрозумілі. Джинси тоді були ще чимсь незвичайним, шикарним і, крім того, обіцяли свободу від одягу, оздобленого великими квітами й малюнком у ялиночку. Як я був змушений доношувати речі свого дядька, так і менша сестра мала носити речі старшої сестри. Але ж я не мав грошей.

— Тоді вкради їх, — байдужісінько глянула сестра.

То була приголомшливо проста відповідь. Я приміряв чимало різних джинсів, узяв у кабінку ще й пару штанів її розміру й виніс їх із крамниці за пазухою, запхавши під свої бахматі штани від костюма. Нікі я вкрав у торговельному центрі. Якогось дня ми з сестрою протинялись у відділі мод від стенду до стенду, аж поки на одному стенді таки знайшли нікі, яке задовольняло її. Наступного дня я квапливим і рішучим кроком пройшов через той відділ, схопив пуловер, заховав його під піджак і за мить уже був на вулиці. А наступного дня вкрав для Ганни шовкову нічну сорочу, мене помітив охоронець торговельного центру, я мчав, немов ішлося про моє життя, і втік на превелику силу. Потім я кілька років не заходив до торговельного центру.

Після спільних ночей, проведених із Ганною в подорожі, я щоночі марив про те, щоб відчувати її поряд із собою, горнутися до неї, тулитися животом до її попи, а грудьми до спини, класти руку їй на груди, а вночі, прокинувшись, шукати її рукою, знаходити, класти ногу на її ногу й голову на її плече. Тиждень життя вдома на самоті — це сім ночей із Ганною.

Одного вечора я запросив її до себе і зготував для неї вечерю. Вона стояла на кухні, поки я додавав останні штрихи до вже готової страви. Коли я подавав на стіл, вона стояла у відчинених двостулкових дверях між їдальнею і вітальнею. Потім сіла за круглий обідній стіл на місце, де звичайно сидів мій батько, і розглянулась по кімнаті.

Її погляд обмацав геть усе — меблі стилю бідермаєр, рояль, давні дзиґарі на підлозі, картини, полиці з книжками, посуд і прибори на столі. Коли я лишив її саму, щоб зготувати десерт, за столом я її вже не побачив. Вона ходила з кімнати до кімнати й зупинилась у батьковому кабінеті. Я тихенько сперся на одвірок і приєднався до неї. Її погляд мандрував по книжкових полицях, що закривали всі стіни, немов вона читала якийсь текст. Потім вона підійшла до однієї полиці й на висоті грудей повільно повела вказівним пальцем правої руки вздовж книжкових спинок, підійшла до наступної полиці й повела пальцем далі, спинка за спинкою, і так обійшла всю кімнату. Біля вікна зупинилася, подивилась у темряву, на відображення полиць і на своє власне відображення.

Це один з тих образів Ганни, що назавжди лишився зі мною. Я зберіг ці образи, можу проектувати їх на своєрідний внутрішній екран і споглядати їх, незмінені й незужиті. Часом я довго не згадую про