Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

я не витрачав своїх кишенькових грошей. Але їх не вистачило б, якби я хотів платити ще й за Ганну. Отож взяв свою колекцію марок і пішов її продавати у філателістичну крамничку коли церкви Святого Духа. То була єдина крамничка, на дверях якої висіло оголошення про купівлю колекцій. Продавець проглянув мій альбом і запропонував шістдесят марок. Я показав йому на свою гордість — єгипетську марку з рівними краями й зображенням піраміди, — проти якої в каталозі стояла ціна чотириста марок. Продавець тільки стенув плечима. Якщо мені така дорога моя колекція, то, мабуть, треба краще дбати про неї. Чи можу я взагалі її продавати. Що скажуть мої батьки? Я спробував торгуватись. Якби марка з пірамідою не була така вартісна, я б не продавав її. Але в такому разі він би дав мені всього тридцять марок. Отже, марка з пірамідою таки чогось варта? Зрештою я отримав сімдесят марок. Я почувавсь ошуканим, проте мені було байдуже.

Але не тільки мене охопила дорожня гарячка. На мій подив, і Ганна ще за кілька днів до подорожі вже втратила спокій. Вона прикидала і сяк, і так, що їй треба взяти з собою, пакувала й перепаковувала сідельні сумки й рюкзак, що я їх приніс для неї. Коли я хотів показати їй карту маршруту, яку я роздивлявся, сказала, що не хоче нічого ані чути, ані бачити:

— Я тепер надто збуджена. Думаю, хлопче, ти все робиш як слід.

Ми вирушили в понеділок. Сонце сяяло, й погода була сонячна всі чотири дні. Вранці ще стояла прохолода, а вдень ставало тепло — не надто тепло для велосипедної прогулянки, зате досить тепло для пікніка. Ліси обернулись на зелені килими з жовто-зеленими, яскраво-зеленими, темно-зеленими, синьо- й чорно-зеленими пасмами, плямами і поверхнями. В долині Рейну вже зацвітали перші фруктові дерева. У природному парку Оденвальд розпускалися форзиції.

Досить часто ми мали змогу їхати поряд. Тоді ми показували одне одному те, що бачили: замок, рибалку, пароплав на річці, намет, родину, що вервечкою тягнулася вздовж берега, американський лімузин з відкритим верхом. А коли повертали куди-небудь, я мав їхати попереду, бо їй не хотілося дбати про потрібні вулиці й напрями. А коли рух був досить інтенсивний, ми чергувалися: то вона їхала за мною, то я за нею. Її велосипед мав щитки, що прикривали шпиці, закриті зірочку та ланцюг, а довгий поділ її сукні тріпотів позаду на вітрі. Мені знадобився якийсь час, поки я перестав боятися, що сукня потрапить у шпиці або зірочку і Ганна впаде. Тому я з охотою пускав її їхати попереду себе.

Як я наперед тішився ночами! Я уявляв собі, як ми кохатимемось, потім заснемо, прокинемось, знову кохатимемось, заснемо, прокинемось і так далі, ніч у ніч. Але тільки першої ночі я ще мав трохи сили. Вона лягла плечима до мене, я нахилився над нею й поцілував її, вона перевернулася на спину, взяла мене в обійми і тримала: «Мій хлопче, мій хлопче!» Я так і заснув на ній. Решту ночей ми спали, не прокидаючись, виморені подорожжю, сонцем і вітром. А кохалися вранці.

Ганна полишила мені не тільки вибір напрямів і вулиць. Я шукав готелі, де ми зупинялися на ніч, записував нас у бланку реєстрації як матір із сином, вона тільки підписувалась, і вибирав з меню страви не тільки для себе, а й для неї.

— Мені хочеться бодай раз у житті ні про що не дбати.

Єдина наша сварка сталася в Аморбаху. Я прокинувся рано, тихесенько вдягнувся й навшпиньки вийшов з кімнати. Я хотів принести сніданок і глянути, чи не продають уже квіти, щоб купити Ганні троянду. — Написав їй записку й поклав на столику коло ліжка: «Доброго ранку! Я пішов по сніданок, скоро буду», — або щось таке. Коли я повернувся, вона, напіводягнена, тремтячи з люті, зі сполотнілим обличчям, стояла серед кімнати:

— Як ти міг отак просто піти!

Я поклав тацю зі сніданком і троянду й хотів обняти її:

— Ганно!

— Не чіпай мене!

Ганна, з вузеньким шкіряним ремінцем у руці, яким обперізувала сукню, ступнула назад і шмагонула мене ремінцем по обличчю. Губа репнула, я відчув смак крові. Боляче не було, проте я страшенно налякався. Вона замахнулася ще раз.

Але вдруге не вдарила. Рука її опустилася, ремінець випав, і вона заплакала. Я ще ніколи не бачив, як вона плаче. Її обличчя втратило всяку форму. Розірвані очі, роздертий рот, розпухлі після перших сльозинок повіки, червоні плями на щоках і на шиї. З вуст виходили якісь хрипкі та гортанні звуки, подібні до того безголосого крику, який вона видавала, коли ми кохалися. Ганна стояла і крізь сльози дивилася на мене.

Мені годилося б пригорнути її, але я не міг. Я не знав, що діяти. В нас удома ніхто так не плакав. Ніхто нікого не бив, навіть рукою, не те що шкіряним ремінцем. У нас про все говорили. Але що я мав їй сказати?

Вона ступила два кроки наперед, упала мені на груди, вдарилась об мене кулаками, вчепилася в мене. Тепер я вже міг її тримати. Її плечі здригалися, підборіддям вона ткнулася мені в груди. Потім глибоко зітхнула і пригорнулася до мене.

— Що, поїмо? — відірвалась вона від мене. — Господи, хлопче, на кого ти схожий!

Намочила рушника й витерла мені рот і підборіддя.

— І сорочка вся закривавлена!

Зняла з мене сорочку, потім штани, і ми кохалися.

— Що, власне, сталося? Чому ти так розсердилась?

Ми лежали поряд такі задоволені та втішені, що тепер, гадав я, все з’ясується.

— Що сталося, що сталося, — і чого ти завжди питаєш такі дурниці? Як ти міг отак просто піти?

— Таж я лишив записку…

— Записку?

Я сів. На тумбочці, де я поклав записку, її вже не було. Я підвівся, пошукав коло тумбочки й під тумбочкою, під ліжком, у ліжку. Я ніде її не знаходив.

— Нічого не розумію. Я ж написав тобі записку, що візьму сніданок і одразу повернуся.

— Справді? Не бачила я ніякої записки.

— Невже ти не віриш мені?

— Я хочу тобі вірити. Але я не бачила записки.

Ми вже не сперечалися. Може, повіяв вітер, підхопив записку й заніс її куди-небудь? Може, це все просто непорозуміння — її гнів, моя репнута губа, її страдницьке обличчя, моя безпорадність?

Чи треба було мені й далі шукати записки, причини Ганниного гніву, причини моєї безпорадності?

— Хлопче, почитай мені трохи! — пригорнулась вона до мене, і я взяв «Нікчему»