Шекспір Вільям - Дванадцята ніч, або що заманеться, Шекспір Вільям

А мені плювати на це! Стукнув мене, і ділу кінець. – Блазне, чи бачив ти Діка-лікаря?
Б л а з е н ь. Та він вже з годину, як зовсім упився, сер Тобі. У нього з восьмої ранку язик не повертається.
С е р Т о б і. В такому разі він – безрога скотина. Ненавиджу п'яну скотину!
О л і в і я. Заберіть його. Хто це їх так розмалював?
С е р Е н д р ю. Я допоможу вам, сер Тобі, – нас же будуть разом перев'язувати.
С е р Т о б і. Ти допоможеш? Ах ти, осляча голово, дурню нещасний, висушений опеньок!
О л і в і я
Перев'яжіть і покладіть у ліжко!
Блазень, Фабіан, сер Тобі і сер Ендрю виходять.
Входить С е б а с т ь я н.
С е б а с т ь я н
Засмучений я тим, що родич ваш
Дістав від мене рану в поєдинку.
Та був би він хоч братом, мусив я
Від збройного наскоку захищатись.
Здивований ваш погляд я сприймаю
Як знак того, що гніваєтесь ви.
Прошу мене пробачити, кохана,
Хоча б в ім'я недавніх наших клятв.

Г е р ц о г
Одне обличчя, одяг, зріст і голос –
І двоє їх, неначе в дзеркалах!

С е б а с т ь я н
Антоніо, Антоніо, мій друже!
Як рахував я час, як хвилювався,
Відколи ти не знати де пропав!

А н т о н і о
Ви – Себастьян?
С е б а с т ь я н
Є привід сумніватись?

А н т о н і о
Та як же ви роздвоїтись могли?
Дві половинки яблука різняться
Сильніш, ніж ви. То хто з вас Себастьян?

О л і в і я
Це неймовірно!

С е б а с т ь я н
Чи не я стою там?
Не маю брата я, і я не Бог,
Щоб бути обома. Мою сестру
Поглинули жадібні хвилі моря.
Скажіть, благаю вас, хто ви такий?
Де народились ви? І хто ваш батько?

В і о л а
Мій батько – Себастьян із Мессаліна.
І брата звали також Себастьян.
На жаль, він смерть знайшов в морській безодні.
Якщо уміють втілюватись духи,
Ви – дух, що налякати нас прийшов.

С е б а с т ь я н
Я – дух у тому образі земному,
В якому був народжений на світ.
Якби ви тільки жінкою були,
Я заридав би і сказав: "Віоло,
Який я радий, що і ти жива!"

В і о л а
Я пам'ятаю, в батька над бровою
Була помітна родимка.

С е б а с т ь я н
Була.
В і о л а
І він помер, коли тринадцять років
Пройшло від дня народження Віоли.

С е б а с т ь я н
О, спомин цей завжди в мені живе!
Свій шлях земний в той день закінчив батько,
Коли тринадцять сповнилось сестрі.

В і о л а
Хоч щастю заважає нам віддатись
Лиш одяг, що належить не мені, –
Не обнімай мене і не цілуй,
Допоки нам ретельне порівняння
Обставин, місць і строків не покажуть,
Що справді я сестра твоя Віола.
До капітана сходимо удвох:
Він зберігає одяг мій дівочий
І допоміг до герцога мені
На службу влаштуватися. Відтоді
І жереб мій, і все моє життя
Залежало від герцога й графині.

С е б а с т ь я н
(до Олівії)
Як бачите, ви трохи помилились,
Та доля вчасно виправила вас.
Ви обвінчатись з дівчиною мали,
І в цьому ви не схибили, клянуся,
Бо я цнотливий, як моя сестра.

Г е р ц о г
Збентежились? Шляхетного він роду.
Якщо усе це правда, а не сон,
То і для мене є частинка щастя
У кораблі розбитому.
(до Віоли)
Мій хлопче!
Ти говорив мені багато раз,
Що я за всіх жінок тобі дорожчий.

В і о л а
І знову я у цьому присягнусь,
І клятву в серці збережу так міцно,
Як міцно зберігає небозвід
Вогонь, що відрізняє день від ночі.

Г е р ц о г
Дай руку! Хочу я тебе побачить
У одязі жіночому, Віоло!

В і о л а
Мій одяг залишився в капітана,
Що врятував мене. Та зараз він
Потрапив до в'язниці за доносом
Мальволіо, дворецького графині.

О л і в і я
Він буде звільнений. – Покликати сюди
Мальволіо! – Та я забула зовсім:
Він, як говорять, з розуму зійшов.
Повертаються б л а з е н ь з листом і Ф а б і а н.
Всі почуття й думки в мені змішались,
І я забула, що безумний він.
Скажіть мені, будь ласка, де він зараз.
Б л а з е н ь. Правду кажучи, господине, він відбивається від сатани, як тільки може. Ось написав вам листа, і мені слід було передати його вранці, але ж послання божевільного – не проповідь, з ним можна і почекати.
О л і в і я. Відкрий і прочитай його.
Б л а з е н ь. Тож дивіться і навчайтесь, як дурень промовляє від імені схибленого. (Читає.) "Бачить Бог, добродійко…"
О л і в і я. Що це з тобою? Ти при своєму розумі?
Б л а з е н ь. Я – при своєму, а от він його втратив. Якщо ваша милість бажає, щоб лист був прочитаний так, як задумано, дозвольте мені прокричати його.
О л і в і я. Читай як належить.
Б л а з е н ь. Я і намагаюсь, мадонно: щоб прочитати це як належить, треба читати саме так. Піднесіться ж думкою і прихиліть вухо, моя володарко.
О л і в і я (до Фабіана). Тоді краще читай ти.
Ф а б і а н (читає). "Бачить Бог, добродійко, що ви образили мене, і скоро всі дізнаються про це. Хоч ви і повергли мене у пітьму і доручили вашому п'яному дядечку наглядати за мною, я все-таки володію моїми почуттями не гірше, ніж ваша милість. Я зберіг вашого власноручного листа, що спонукав мене прийняти вигляд, в якому я перед вами з'явився, і не сумніваюся, що за допомогою цього листа доб'юся повного визнання моєї правоти і повної вашої ганьби. Думайте про мене, що завгодно. Виразами відданості я зневажаю, тому що глибоко ображений.
Мальволіо, який зазнав безумного поводження".

О л і в і я
І цю записку справді він писав?

Б л а з е н ь
Так, пані.
Г е р ц о г
Я не бачу в ній безумства.

О л і в і я
Піди за ним негайно, Фабіане,
Звільни і приведи його сюди.
Фабіан виходить.
Мій герцоге, якщо ви згідні бачить
В мені свою сестру, а не дружину,
Ми в цьому домі зразу два весілля
Щасливо відсвяткуємо тепер.

Г е р ц о г
Я з радістю запрошення приймаю.
(до Віоли)
А вас звільняю я. За вашу службу,
Що суперечить ніжності дівочій
І вихованню вашому також,
За те, що довго був я вам володар,
Ось вам моя рука: віднині ви –
Володарка володаря навіки.

О л і в і я
Мені ж – сестра.
Повертається Ф а б і а н з М а л ь в о л і о.
Г е р ц о г
Оце безумець ваш?
О л і в і я
Так, герцоге. – Мальволіо, ну як ти?

М а л ь в о л і о
Я вами, пані, скривджений жорстоко.

О л і в і я
Та чим же завинила я, скажи?

М а л ь в о л і о
Ось лист, графине. Ви його писали:
Печатка ваша, стиль і почерк ваш,
Думки, слова – все ваше безсумнівно.
То чесно й прямо поясніть мені,
Навіщо, натякаючи на пристрасть,
Звеліли ви, щоб я завжди носив
Панчохи жовті і підв'язки навхрест,
Постійно посміхаючись при вас,
І зневажав і слуг, і сера Тобі?
Коли усе я виконав дослівно,
Окрилений надією, навіщо
Мене тримали замкненим в пітьмі,
Священика до мене присилали,
Зробили посміховиськом для всіх?
Навіщо вам потрібно це було?

О л і в і я
Мальволіо, на жаль, не мій це почерк,
Хоч справді дуже схожий із моїм.
Не сумніваюсь, це рука Марії.
Пригадую: вона мені сказала,
Що ти безумний. Тут приходиш ти,
Одягнений, як сказано в записці,
Постійно посміхаєшся… Послухай,
Не винна я. Це чийсь жорстокий жарт.
Та знайдемо ми винних. І у справі
Ти будеш сам суддя і позивач.

Ф а б і а н
Дозвольте, я покаюся, графине,
Щоб сварки, ворожнеча й суперечки
Не засмутили радісних годин,
Яким я свідок. Цей невинний жарт
Ми вигадали разом з вашим дядьком,
Щоб збити із Мальволіо пиху.
Листа цього Марія написала,
За що сер Тобі з нею одружився.
У відповідь на каверзу смішну
Мальволіо не варто дуже злитись,
Якщо до того ж зважити тверезо
Образи обопільні.

О л і в і я
Боже мій!
В яку ти пастку втрапив, бідолашний!
Б л а з е н ь. Ну що ж? "Одні народжуються великими, другі досягають величі, третім вона дарується". Я також, добродію, брав участь у цій інтерлюдії – грав роль сера Топаса, та це не важливо. "Їй-богу, блазне, я не божевільний". Пам'ятаєте? "Дивуюсь, як ваша милість терпить цього бездарного мерзотника! Коли ви не смієтесь, він двох слів не зв'яже". Отак-то коловорот часу несе з собою помсту.
М а л ь в о л і о
Я ще помщусь жорстоко вашій зграї!
Іде геть.

О л і в і я
Глибокої образи він зазнав.

Г е р ц о г
Нехай за ним ідуть, щоб помиритись,
Та хай спитають ще, де капітан?
А там настануть золоті часи
І наших душ єднання урочисте. –
Ми будемо гостити, люба сестро,
Ці дні у вас. – Цезаріо, ходім.
Для мене в цьому одязі ви – хлопчик.
Коли між нами зникне ця завада,
То ви – моя цариця і відрада.

Всі, крім блазня, виходять.
Б л а з е н ь
(співає)
Коли малим я походжав
У натовпі малечі,
Я всіх смішив і розважав,
А дощ лив кожен вечір.

Коли я виріс юнаком
І не дурним, до речі,
Молов багато язиком,
А дощ лив кожен вечір.

Коли я ввів дружину в дім, –
Узяв тягар на плечі, –
Я добре насолив усім,
А дощ лив кожен вечір.

Отож, пішов би я навряд
У пастухи овечі,
Бо всіх висміюю підряд
На сцені кожен вечір.

Коли б частіше регіт тряс,
Ніхто б не заперечив.
І ми охоче будем вас
Смішити кожен вечір.
(Іде геть.)