Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Хай їм сіна кинуть,— звернувся він до жінки.

Та вийшла.

— Дільце до вас невеличке маємо...—вів далі Пантелей Прокопович. Він ворушив кучеряву смолу бороди, шарпав хвилюючись сергу.

— у вас — дівка, відданиця, в нас — жених... Чи не знюхаємось бува? Взнати б кортіло — видаватимете ви її зараз чи ні? А то, мо' й породичалися б?

— Хто ж її зна... — почухав хазяїн залисілу голову. — Не думали, признатися, цими М'ясницями видавати. Тут справ прірва, а тут таки й годів їй не як то й багато. Вісімнадцята весна лише перейшла... Так бо, Мар'є?

— Такечки.

— Тепера саме час-тодина, що ж держати, — мало хіба перестарків у дівках сидить, — виступила Василина, гомзаю-чись на дзиґлику (її колов украдений в сінцях та засунутий під кохту віник — за прикметою, старости, що вкрали у відданиці віник, не дістануть гарбуза).

— До нашої приїздили старости ще— напровесні. Наша не засидиться. Дівка, — нічого бога гнівити,—всім узяла: що на полі, що вдома...

— Трапиться гарний чоловік і видати можна, — протиснувся Пантелей Прокопович у бабську тріскотливу розмову.

— Видать не штука, — чухався хазяїн, — видати коли хоч можна.

Пантелей Прокопович подумав, що їм відмовляють, — загарячився:

— Воно, звичайно — діло хазяйське... Жених мов той ста

рець, він всюди просить. А коли ви, приміром, шукаєте, мо' купецького звання молодого, або-що, то вже зовсім навпаки, звиняйте. ,

Діло й зірвалось би: Пантелей Прокопович сопів і наливався буряковим соком, мати відданиці кудкудакала, мов та квочка на шулікову тіць, але слушної хвилини встряла Василина. Посипала дрібною щонайтихшою скоромовкою, немов сіллю тією на ошпарене місце, і зв'язала розрив.

— І що вже там, любі мої! Раз діло таке зайшло, треба порішити його порядком і дитині своїй на щастя... Хоч би й Наталка — та таких дівок по світі пошукати! Робота вогнем в руках: що рукодільниця! Що хазяйка! І з себе, ви, люди добрі, самі, здорові, бачите, — розводила вона з приємною округлістю руками, звертаючись до Пантелея Прокоповича і надутої Іллівни. Воно й жених хоч куди. Гляну, аж серце в тугу вдариться, до чого ж на мого покійного Донюшку схожий і родина їх страх роботяща. Прокопович, кинь по окрузі — цілому світові відома людина і добродійник... Та хіба ж ми дітям своїм супротивники й лиходії?

Тік Пантелеєві Прокоповичу в вуха патокою свашин журливий голосок. Слухав він1, видьоргуючи з ніздрів великим і вказівним пальцями жмутки чорного здичавілого у вічній пітьмі волосся, думав захоплений "Ач, чеше, диявол, язи-кастаї Ну, диви, мовч панчоху в'яже. Закручує —т— встигай лишень добрати що й до чого. Інша баба заб'є й козака різними словами... Ач ти міль у спідниці!" — милувався він свахою, що розпластувалась у похвалах відданиці й рідні її, починаючи з п'ятого коліна.

— Що й казати, лиха ми своїй дитині не зичимо.

— Про те мова, що видавати, мов би й рано, — миротворне хазяїн, полискуючи усмішкою й ластовинням.

— Не рано! Істинний бог не рано! — умовляв його Пантелей Прокопович.

— Доведеться рано чи пізно розлучитися... — схлипнула хазяйка напівщиро, напівудавано. .

— Клич дочку, Мироне Григоровичу, глянемо.

— Наталко!

На дверях несміливо стала дівчина, смаглявими пальцями метушливо перебираючи бережок фартуха.

— Пройди, пройди! Ач засоромилась, — підбадьорила мати і всміхнулася крізь слізну муть.

Григорій, що сидів коло важкої — в блакитних злинялих квітах скрині, глянув на неї.

Під чорним стоячим пилом плетеного шалю сміливі сірі очі. На тугій щоці тремтіла від збентеження і стриманої усмішки неглибока рожева ямка. Григорій перевів погляд на руки: великі, роздавлені роботою. Під зелёною кохточкою, що обгорнула дебелий стоян тіла, наївно' і жалко здималися вгору й нарізно невеличкі дівоцьки-кам'яні перса, ґудзичками випиналися гострі пипки.

Грицькові очі за мить перебігли всю її — від голови до високих гарних ніг. Оглянув, як баришник оглядає матку-кобилицю перед купівлею, подумав: "хороша" і ззирнувся з її очима, просто в нього втопленими. Нехитрий, трохи збентежений, правдивий погляд Наче казав: "От я вся, яка є. Як хочеш, так і суди мене". — "Славна", — відповів Григорій очима й усмішкою.

— Ну, йди собі, — махнув хазяїн рукою.

Наталка, причиняючи за собою двері, глянула на Григорія, не ховаючи усмішки й цікавости. ' .

— От що, Пантелею Прокоповичу, — почав хазяїн ззирнувшись із жінкою, — порадьтеся ви, і ми порадимось проміж себе, сімейно. А потім вже й вирішимо справу, будемо ми сватати, чи не будемо.

Сходячи з ґанку, Пантелей Прокопович обіцяв:

— Наступної неділі набіжимо.

Хазяїн, проводячи їх до воріт, навмисне мовчав, мов нічого й не чув.

XVI.

Тільки дізнавшись від Томіліна про Оксану, збагнув Степан, виношуючи в душі тугу і ненависть, що, не зважаючи на погане життя з нею, на ту давню кривду, кохав він її важким, мов та ненависть коханням.

Ночами лежав він на возі, вкрившись шинелею, заломивши над головою руки, думав про те, як повернеться додому, як зустріне його жінка, і почував, немов замість серця копошиться в грудях волохатий тарантул... Обтягнувши очі посинілими повіками, лежав, плекаючи в думках тисячі подробиць розправи, і було таке почуття ніби на зубах зернистий і буйний пісок. Розплескав злобу в бійці з Петром. Додому приїхав в'ялий, тим то так легко й збулася Оксана.

З того дня прижився в Астаховському курені невидимий покійник. Оксана ходила навспинячки, говорила пошепки, але в очах, присипаний попілом жаху, ледве примітно жеврів вуглик, залишившись від пожежі, що Грицько запалив був.

Вдивляючись в неї, Степан скорше почував це, ніж бачив. Мучився. Ночами, коли на кухні над коміном засинала мушина зграя, і Оксана, з тремтячими губами стелила постіль, бив її Степан, затискаючи рота чорною кошлатою долонею. Випитував стидкі подробиці про зв'язок з Грицьком. Оксана кидалася на твердому, з запахом кожушини, ліжкові, важко дихала. Степан, притомившись катувати м'яке, мов закрутіле тісто, тіло, водив по обличчі її рукою, сліз шукав. Але щоки Оксанині були пламенисто сухі, рухались під пальцями Степана, стискаючи й розтискаючи щелепи.

— Скажеш?

— Ні,

— Вб'ю!

— Убий! Убий, ради Христа... Відмучусь... Не життя...

Зціпивши зуби, Степан закручував на жінчиних грудях

прохолодну від поту тонку шкіру.

' Оксана здригалася, стогнала.

— Боляче, мо'? — веселішав Степан.

— Боляче.

— А мені, думаєш, не боляче було?

Засинав він пізно. Уві сні стискав і рухав чорними, пухлими в суглобах пальцями. Оксана, сп'явшись на лікоть, подовгу дивилася на гарне, змінене сном обличчя чоловікове. Опускаючи на подушку голову, щось шепотіла.

Грицька вона майже не бачила. Раз якось коло Дону зустрілася з ним. Григорій приганяв напувати воли, брався узвозом на гору, помахуючи червоненькою хворостинкою, дивлячись під ноги. Оксана йшла йому назустріч. Побачила і відчула, як похолоділо під руками коромисло і жаром обсипала кров скроні.

Згодом, згадуючи цю зустріч, вона мусіла присилювати себе, щоб впевнитися, що це було в'явки. Григорій побачив її, коли вона майже зрівнялася з ним. На вимогливий скрип відер підвів гол(}ву, двигнув бровами, і по-дурному посміхнувся. Оксана йшла, дивлячись через його голову на зелений, що дихав хвилями, Дін, ще далі — на гребінь піщаної коси. Краска витисла з очей її сльози.

— Ксанко! '

Оксана ступила кілька кроків і стала, схиливши голову, мов під ударом. Григорій злісно хльоснувши хворостиною відсталого муругого вола, сказав, не повертаючи голову:

— Степан коли виїде жито косити?

— Зараз... заіірягає.

— Вирядиш — іди в наші соняшники, на займище, і я прийду.

Поскрипуючи відрами, Оксана зійшла до Дону. При березі, жовтим пишним мереживом на зеленому подолі хвилі, зміїлася піна. Білі чайки-рибалки кишкаючи носились понад Доном.

Срібним дощем сипала над поверхнею води мільга-риба. По той бік, за пробіллю піщаної коси велично й суворо здіймались сиві під вітром голови старих тополів. Оксана, набираючи воду, впустила відро. Підіймаючи лівою рукою спідницю, забрела по коліно. Вода залоскотала натерті підв'язками литки і Оксана вперше після приїзду Степана засміялася тихо й непевно.

Оглянулася на Грицька: так само помахуючи хворостинкою, ніби відганяючи оводнів, поволі брався він узвозом.

Оксана пестила мутним від набіглих сліз поглядом його міцні ноги, що впевнено топтали землю. Широкі Грицькові шаравари, забраті в білі вовнячі панчохи, червоніли випусками. На спині в нього, коло лопатки, метлявся клапоть допіру подертої брудної сорочки, жовтів смаглявий трикутник оголеного тіла. Оксана цілувала очима цю манюню, що колись належала їй, латочку любого тіла; сльози падали на зблідлі усміхнені губи.

Вона поставила на пісок відра і, зачіпляючи дужку кінцем коромисла, побачила на піску слід, витиснутий гостроносим Грицьковим чириком. Крадькома оглянулась — нікого, тільки на далекій, пристані купається дітвора. Присіла навпочіпки і прикрила долонею слід, потім скинула на плечі коромисло і, посміхаючись з себе, заспішила додому.

Над хутором затягнуте серпанковою імлою йшло сонце. Десь під кучерявим табунцем білих хмарок сяла глибока, прохолодна, лучна синява, а над хутором, над розпеченими залізними дахами,, над безлюддям куряних вулиць, над дворами з жовтим, спаленим сухменем трави висіла мертва спека.

Оксана, розплескуючи з відер воду на порепаиу землю, похитуючись, підійшла до ґанку. Степан у крислатому брилі запрягав коні в косарку. Поправляючи шлею на кобилі, що дрімала в хомуті, позирнув на Оксану.

— Налий воДи в боклагу.

Оксана, вилила в боклагу відро, обпекла руки об залізні склепані обручі.

— Льоду б треба. Нагріється вода, — сказала дивлячись на мокру від поту спину чоловіка.

— Піди візьми в Мелехових. Не ходи!.. — крикнув Степан згадавши.

Оксана пішла зачинити кинуту навстіж фіртку. Степан, спустивши зіниці, ухопив батіг.

— Куди?..

— Фіртку причинити.

— Вернись, падлюко... Сказано — не ходи!

Вона швиденько підійшлаі до ґанку, хотіла повісити коромисло, але тіпнувшись руки відмовилися служити,—коромисло покотилось по сходах.

Степан кинув на передок брезентовий плащ; сідаючи, розправив віжки.

— Ворота відчини.

Відчинивши ворота, Оксана насмілилась спитати:

— Коли приїдеш?

— Надвечір. Склався косити з Анікушкою.