Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Пісок у березі льодисто колький. Від Дону тече вогка, студена імла.

Дроздиха бере кістлявою рукою Оксанину руку, тйгне її до води.

— Соли взяла? Дай сюди. Христись на схід.

Оксана христиться. Злісно дивиться на щасливу рожевість сходу.

— Зачерпни води в жменю. Випий, — командує Дроздиха.

Оксана, вмочивши рукав кохти, напилася. Баба чорним

павуком розкарячилась над лінивою хвилею, присіла навпочіпки, зашептала:

— Студені ключі, із дна текучі... Плоть палаюча... Звірем в серце... Туга-пропасниця... і хрестом святим... — пречиста, пресвята... Раба божого Григорія;—доносилося до слуху Оксані.

Дроздиха посипала сіллю вогку піщану розсип під ногами, сипнула в воду, — рештки Оксані за пазуху.

— Плесни через плече водою. Мерщій!

Оксана вчинила. З тугою і злобою оглянула брунатні щоки Дроздихи.

— Все, або що?

— Іди, люба, позорюй. Усе.

Засапавшись прибігла Оксана додому. В оборі мукали корови. Мелехова Одарка, заспана й рум'яна, поводячи гарними дугами бровей,, гнала до череди свої корови. Вона, посміхаючись, оглянула Оксану, що повз пробігала.

— Здорова ночувала, сусідко?

— Хвалити бога.

— Куди спозаранку моталася?

— Тут в одне місце, за ділом.

Задзвонили до утрені. Розсипчасто й ламко падали мідно-голосі сплески. В провулку ляскав гарапником пастух.

Оксана, кваплячись, вигнала худобу і понесла в сінці цідити молоко. Витерла завіскою руки, з закоченими до ліктів рукавами, думаючи про щось своє, плескала молоком у запінений цідилок.

Вулицею різко зацокотіли колеса. Заіржали коні. Оксана поставила цеберку, пішла глянути в вікно.

До фіртки, притримуючи шаблю, йшов Степан. Випереджаючи один одного, бігли іверхи на майдан козаки. Оксана зібгала в пальцях завіску й сіла на лаву. На ґанкові кроки... Кроки в сінцях... Кроки під дверима...

Степан став на порозі, змарнілий і чужий.

— Ну...'

Оксана, вихляючись всім своїм великим, огрядним тілом, пішла назустріч.

— Бий! — протягуючи сказада вона і стала боком.

— Ну, Оксано...

— Не таюся, — гріх на мені. Бий, Степане!

Вона, вбравши голову в плечі, зщулившись, захищаючи руками лише живіт, стояла до нього обличчям. З тупого спотвореного жахом обличчя дивилися очі в чорних кругах, не моргаючи. Степан хитнувся і пройшов повз. Тхнуло запахом чоловічого поту і полинною дорожною гіркотою від непраної сорочки. Він, не скинувши кашкета, ліг на ліжко.. Полежав, повів плечем, скидаючи шабельтас. Завжди хвацько закру: чені руді вуса його кволо звисали вниз. Оксана, не повертаючи голову, збоку дивилась на нього. Часом здригалася. Степан поклав ноги на спинку ліжка. З чобіт в'язко тягнулося затверділе болото. Він дивився під стелю, перебираючи пальцями ремінну китицю щаблі.

— Ще не варила?

— Ні...

'— Збери чогось попоїсти.

Сьорбав з чашки молоко, обсмоктуючи вуса. Хліб жував довго, на щоках качалися обтягнуті рожевою шкірою жовна. Оксана стояла коло печі. З гарячим жахом дивилася на маленькі хрящуваті вуха чоловіка, що совалися, як їв, вверх і вниз.

Степан виліз з-за столу, перехристився.

— Розкажи, любухо, — коротко попрохав він.

Нахиливши голову, Оксана прибирала зі столу. Мовчала.

— Розкажи, як мужа чекала, честь мужову берегла? Ну?

Страшний удар по голові вирвав Оксані землю з-під ніг,

кинув її до порогу. Вона стукнулась об одвірок спиною, глухо охнула.

Не лише бабу кволу та нем'язисту, а й огрядних корчуватих отаманців умів Степан валити з ніг зручним ударом по голові. Чи то жах підняв Оксану, чи стёршла бабська живуча натура, але вона відлежалась, віддихалась і стала рачки.

Закурював Степан серед хати і не добачив, як підвелась вона дибки. Кинув на стіл кисета, а Оксана вже й дверима грюкнула. Погнався.

Оксана, заюшена, вітром, понеслася до тину, що відділяв їхній двір від мелехівського. Коло тину Степан наздогнав її. Чорна рука його шулікою впала їй на голову. Між стиснуті пальці набилося волосся. Сіпнув і повалив на землю, в попіл— у той попіл, що Оксана, витопивши, щодня сипала під тином.

Що з того, що чоловік, заклавши руку за спину, обробляє власну жінку чобітьми?.. Ішов повз безрукий Олекса Шаміль, подивився, покліпав і розсунув кудлату борідку усмішкою: навіть дуже зрозуміло, за що частує Степан свою законну.

Спинився б Шаміль подивитися (хоч і кому цікаво) — до смерти заб'є, , чи ні — та совість не дозволяє. Не баба ж він.

Здалека на Степана глянути — козачка людина витанцьовує. Так і подумав Грицько, побачивши з вікна світлиці, як підскакував Степан. А роздивився — і вискочив з куреня. До тину біг навшпиньках, щільно притиснувши до грудей занімілі кулаки; за ним слідом важко гупав чобітьми Петро.

Через високий тин Григорій мов той птах майнув. З розгону ззаду упарив зайнятого Степана. Той хитнувся і, повернувшись, посунув на Грицька мов той ведмідь.

Брати Мелехові билися шалено. Дзьобали Степана, мов стервятники падло. Кілька разів Грицько падав на землю, збитий Степановим олив'яним кулаком. Легкий був проти заматерілого Степана, але низенький в'юн — Петро вигинався під ударами, мов той очерет під вітром, а на ногах стояв міцно.

Степан поблискуючи одним оком (друге запливло опухом, на колір мов недостигла слива), відступав до ґанку.

Розборонив їх Христоня, прийшовши до Петра по вуздечку.

— Розійдись! — вимахував він клішнюватими руками.— Розійдись, а то до отамана!

Петро бережно виплюнув у долоню кров і половину зуба, сказав хрипко:

— Ходім, Грицько. Ми його іншим разом заскочимо...

— Хіба не попадешся ти мені! — загрожував з ґанку підсинений в багатьох місцях Степан.

— Добре, добре.

— І без доброго душу з тельбухами вийму!

— Ти в сурйоз чи жартома?

Степан швидко зійшов з ґанку. Грицько рвонувся йому назустріч, але Христоня, виштовхуючи його у фіртку, пообіцяв:

— Тільки зв'яжись — вимотаю, як цуцика!

З цього дня калмицьким вузликом зав'язалася між Меле-ховими та Степаном Астаховим злоба.

Судилося Григорію Мелехову розв'язувати цей вузлик через два роки в Східній Прусії, під містом Столипігіом.

XV.

— Петрові скажи, щоб запрягав кобилу та свого коня.

Григорій вийшов надвір. Петро викочував з-під повітки

бричку.

— Батько казав запрягати кобилу та твого.

— Без нього знаємо. Хай заткнеться! — керуючи дишлем, обізвався Петро.

Пантелей Прокопович, урочистий, мов титар на обідні, досьорбував борід, мочився гарячим потом.

Докійка метко пробігла по Григорію очима, десь в тінистому холодку вигнутих вій цриховала дівочий свій смішок— усмішку. Іллівна, опецькувата й поважна, в ясножовтім святковім шалі, таячи в кутках вуст материнську тривогу, оглянула Григорія і до старого:

— Годі тобі, Прокоповичу, напихатися. Чисто зголоднів ти!

— Поїсти не дасть. От хапуля!

В двері просунув довгі пшенично-жовті вуса Петро.

— Прошу, фаїтона подано.

Докійка приснула сміхом і закрилась рукавом.

Пройшла через кухню Дарка, покрасувалася тонкими шнурочками брів, оглядаючи жениха.

За сваху їхала двоюрідна сестра Іллівни, зух-баба, удова тітка Василина. Вона перша вгніздилась на бричці, крутячи круглою, мов та галька на річці, головою, посміхаючись, з-під оборки губів показуючи'криві чорні зуби. '

— Ти, Василинко, там не щирись, — попередив її Пантелей Прокопович, — можеш всю справу спаскудити через свою пащеку... Зуби бо в тебе п'яні в роті понасаджувані: один туди кривиться, другий аж навпаки...

— Ех, кумцю, не за мене сватають. Не я женихом.

— Так то так, а все ж не смійтеся. Надто бо зуби не теє... Чорнота сама, аж дивитись погано.

Василина кривдувалася, а тим часом Петро розчинив ворота. Григорій розібрав пахучі ремінні віжки, скочив на передок. Пантелей Прокопович з Іллівною — в заду брички поруч, стеменнісінько молоді.

— Батога їм дай! — крикнув Петро, випускаючи з рук повіддя.

— Грай, чортяко! — Грицько куснув губу і — батогом крня, що перебирав вухами.'

Коні натягнули посторонки, враз узяли з місця. ч

— Гляди! Зачепишся!.. — верескнула Дарка, але бричка круто вильнула і, підскакуючи на придорожній груді, заторохкотіла вздовж вулиці.

Звішуючись набік, Григорій гарячив батогом Петрового муштровика, що грав у запряжці. Пантелей Прокопович долонею держав бороду, опасуючись, що підхопить та.й понесе її вітер.

— Кобилу шмагни! — поводячи по сторонах очима хрипів він, нахиляючись до Грицькової спини. Іллівна мережаним рукавом кохти витирала видушену вітром сльозу, блимаючи дивилась, як на спині в Григорія тріпотить, напинаючись від вітру горбом, сатинова синя сорочка. Зустрічні козаки оступалися, довго дивилися вслід. Собаки, вискакуючи з дворів, котились під ноги коням. Гавкання не чути було за гуркотом наново вшинованих коліс.

Григорій не шкодував ні батога, ні коней, і за десять хвилин хутір ліг ззаду, понад шляхом зелено закружилися садки останніх дворів. Коршунівський просторий курінь. Дощатий паркан. Григорій смикнув віжки, і бричка, урвавши залізне оповідання на півслові, стала коло фарбованих у дрібній різьбі воріт.

Григорій залишився коло коней, а Пантелей Прокопович пошкутильгав на ганок. За ним у шелестінні спідниць попливли червономакова Іллівна й Василина, що невблаганно міцно зшила губи. Старий поспішав, боячись втратити призапасену дорогою сміливість. Він спіткнувся об високий приступок, забив криву ногу і, морщачись від болю, буйно затупотів по вимитих сходах.

Увійшов він до куреня майже разом з Іллівною. Йому невигідно було стояти поруч з жінкою, вона бо була вища за нього на цілу чверть, тому він ступив від порога крок наперед, підігнув, мов півень, ногу й, скинувши кашкета, пере-христився на чорний неясного письма образ.

— Здорові були!

— Хвала богові, — відвітував підвівшись з лави господар — невисокий ластатий пристаркуватий козак.

— Відбувай гостей, Мироне Григоровичу!

— Гостям завсігди раді. Мар'є, подай людям на що сісти.

Літня плоскогруда господиня змахнула з дзиґликів порох,

якого й не було, підсунула їх гостям. Пантелей Прокопович сів скраєчку, витираючи хусткою змокріле від поту смагляве чоло.

— А ми це до вас —за ділом, — почав він навпростець.

В цьому місці промови Іллівна та Василина, закотивши

спідниці, теж сіли.

— Жалійся: за яким таким ділом? — усміхнувся хазяїн.

Увійшов Григорій. Зиркнув по сторонах.

— Здорові ночували.

— Хвалити бога, — протяжно відповіла хазяйка.

— Хвалити бога, — підтвердив і хазяїн, і крізь ластовиння, що вкривало його обличчя, проступила брунатна краска: тоді тільки здогадався він, по що приїхали гости.

— Скажи, щоб коні їх завели на двір.