Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Веселий ста­рий, пох­ва­лив­шись своїм ди­вом ма­лярст­ва, повів Мос­са­ковсько­го в по­кої. В світлиці їх жда­ли да­ми. Ма­ти не спус­ка­ла з очей Онисі: во­на бо­ялась, щоб Они­ся знов не по­нак­ла­да­ла гос­теві в віз гар­бузів.

- А що, доч­ко, як тобі по­ка­зав­ся цей дяк? - спи­та­ла ма­ти.

- Він кра­щий од Ба­ла­бу­хи й та­кий ти­хий, спокійний. Я люб­лю ти­хих та доб­рих лю­дей, - ска­за­ла Они­ся.

- І, вже й ти! Ба­ла­бу­ха лю­ди­на здо­ро­ва, до­рос­ла, чо­ловік в силі й до то­го вче­ний, а це який­сь прос­так ка­ра­пи­шанський.

- Я тих вче­них не ду­же люб­лю, бо й я са­ма прос­та. Ба­ла­бу­ха ще при­си­лу­вав би ме­не го­во­ри­ти по-ла­тинській, а я й по-мос­ковській не­зу­гар­на.

Онися ки­ну­лась до вікна й гля­ну­ла в са­док, де стеж­кою йшов ря­дом з батьком Мос­са­ковський. Ви­со­кий, тон­кий ста­ном, він по­ка­зав­ся Онисі че­рез шиб­ки ще кра­щим і делікатнішим.

- Дивіться, ма­мо, чим же він по­га­ний? Очі сині, як не­бо, бро­ви тонкі…

- Вже й бро­ви! Знай­шла кра­су! Та він зовсім без брів, - ска­за­ла ма­ти. - От у тво­го батька так прав­да, що бро­ви, - ска­за­ла во­на, див­ля­чись на куд­латі та крюч­ку­ваті бро­ви ста­ро­го Про­ко­по­ви­ча.

- Тікайте, ма­мо, бо нас вид­но знад­во­ру, - ска­за­ла Они­ся, ос­ту­па­ючись од вікна, але не од­вер­та­ючи ли­ця од шиб­ки.

- Тікай, доч­ко, бо він близько вже, вгля­дить,- ска­за­ла ма­ти, од­вер­та­ючи плечі, але не ли­це.

Прокопович увійшов з гос­тем в світли­цю. Знов по­ча­ли на­ли­ва­ти та ви­пи­ва­ти по чарці. Мос­са­ковський сидів, пок­лав­ши ру­ки на коліна, і лед­ве насмілю­вав­ся підвес­ти віка й ки­ну­ти очи­ма на Они­сю. Они­ся приміти­ла, що чо­гось втра­ти­ла при­род­же­ну сміливість. Во­на сиділа мовч­ки й собі спус­ти­ла очі до­до­лу. Дру­гих же­нихів во­на са­ма зачіпа­ла в роз­мові, сміли­во го­во­ри­ла з ни­ми, жар­ту­ва­ла, навіть глу­зу­ва­ла з їх. Те­пер во­на по­чу­ва­ла, що не сміє чо­мусь сло­ва про­мо­ви­ти.

"Що це зо мною? - по­ду­ма­ла Они­ся. - Чи вже ж я зля­ка­лась цього дя­ка?"

Старий Про­ко­по­вич по­чав за­тя­га­ти на гла­си, ви­пив­ши ча­рок з де­сять нас­той­ки з пер­цем. Мос­са­ковський сидів і не смів го­ло­сом по­вес­ти. Він по­сидів, по­мов­чав і пе­ред ве­чо­ром поп­ро­щав­ся й поїхав.

- Чи приїде, чи не приїде вдру­ге? - про­мо­ви­ла са­ма до се­бе Про­ко­по­вич­ка.

Онися зап­лю­щи­ла очі, роз­ве­ла пальці обох рук, потім пок­ру­ти­ла па­лець кру­гом пальця й за­га­да­ла, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтя­ми.

- Приїде, - крик­ну­ла во­на й підско­чи­ла.

- Побачимо, - ска­за­ла ма­ти. - Їзди­ли ака­демісти, а те­пер по­ча­ли їзди­ти до те­бе дя­ки.

Пішли дні за дня­ми. Они­ся по­чу­ва­ла, що во­на чо­гось ніби жде Мос­са­ковсько­го, що він не ви­хо­дить у неї з дум­ки. Ми­нув тиж­день, нас­та­ла су­бо­та. Они­ся ки­ну­лась са­ма підма­зу­ва­ти та при­би­ра­ти в по­ко­ях, ви­ша­ру­ва­ла жов­тим піском поміст, по­ми­ла вікна, по­ви­ти­ра­ла об­ра­зи, повіша­ла на об­ра­зи най­кра­ще ви­ши­вані руш­ни­ки; на вікнах пос­та­ви­ла склян­ки з квітка­ми… Нас­та­ла неділя. Они­ся вста­ла удосвіта, приб­ра­лась в но­ву плах­ту, при­че­пу­ри­лась, наділа на го­ло­ву всі стрічки й квітки й пішла до церк­ви. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що Мос­са­ковський до­кон­че приїде до церк­ви, що во­на йо­го там по­ба­чить.

Служба одійшла, а Мос­са­ковський не приїхав. Они­ся сіла обіда­ти, їла як не їла й по обіді пішла в са­док. Во­на гу­ля­ла по горі й усе пог­ля­да­ла за синій ліс, на по­ле за лісом, вкри­те гус­ти­ми ко­па­ми, де вив­ся шлях до Ка­ра­пишів.

"Чого це я йо­го жду? Нев­же я люб­лю йо­го?" - ду­ма­ла Они­ся, хо­дя­чи по сад­ку. Самі ру­ки не­са­мохіть рва­ли най­кращі квітки й зак­ла­да­ли за стрічки на го­лові, за ко­си. Дов­го хо­ди­ла по са­ду, до­ки сон­це не вда­ри­ло ко­сим промінням по горі й про­ни­за­ло наскрізь са­док, роз­ки­ну­тий по кру­тих бо­ках го­ри. Они­ся прис­лу­ха­лась, чи не за­гур­ко­тить віз за Рос­сю, ко­ло по­ро­га або в дворі. А над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо й душ­но. Во­на вер­ну­лась в по­кої, сіла на ка­напі й смут­но по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Оце, не­ма з ким чар­ки горілки ви­пи­ти, - ска­зав ста­рий батько. - Ко­ли б приїхав хоч ка­ра­пи­шанський дяк.

Онися спах­ну­ла. Бліді що­ки од­ра­зу по­чер­воніли. Не встиг батько про­мо­ви­ти ті сло­ва, над­ворі за­та­рах­котів лег­кий візок, заб­ре­ха­ли со­ба­ки.

- Отже бог гос­тей не­се, - ска­зав Про­ко­по­вич, заг­ля­да­ючи в вікно.

Онися стри­во­жи­лась. В неї зат­ру­си­лись но­ги так, що во­на лед­ве ма­ла си­ли побігти й по­ди­ви­тись в вікно.

- Онисю, ста­вай ко­лу­па­ти піч! Приїхав Мос­са­ковський та ще й з бра­том, пев­не, з сва­том, - гук­нув батько.

Онися зля­ка­лась й зблідла, ніби по­по­лотніла. Во­на вся зат­ру­си­лась, охо­ло­ла й сто­яла на однім місці. Двері в світли­цю рип­ну­ли. На Они­сю чо­гось на­пав та­кий страх, що во­на ки­ну­лась бігти з кімна­ти і втек­ла в са­док.

"Боже мій! Чо­го це я так зля­ка­лась. Я не по­бо­ялась ака­деміста, а зля­ка­лась цього мо­ло­до­го хлоп­ця", - ду­ма­ла Они­ся, прик­ли­ку­ючи на поміч усю свою сміливість.

А сміливість не вер­та­лась до неї. Во­на сто­яла над го­рою, вто­пи­ла зля­кані га­рячі очі в зе­ле­ну бе­зод­ню сад­ка, в зе­ле­не ма­ре­во, роз­ли­те над ста­рим де­ре­вом, ди­ви­лась на йо­го й нічо­го не ба­чи­ла. Зе­ле­ний світ дри­жав в її очах, пе­ре­ли­вав­ся, як во­да в Росі, сну­вав, ніби рій зе­ле­ної мош­ки. А Они­ся сто­яла й нічо­го не ро­зуміла. Сон­це ки­ну­ло під яб­лу­ню га­ря­чий промінь. Світ упав на її що­ку, об­си­пав її ніби ог­нем, а во­на нічо­го не по­чу­ва­ла та все ди­ви­лась у зе­ле­ну бе­зод­ню, як у гли­бо­ку річку.

- Онисю! Они­сю! Де це ти ділась? - гук­ну­ла ма­ти, ви­хо­дя­чи з-за яб­луні. - Чо­го це ти стоїш як стіна? Хо­ди ли­шень у по­кої до гос­тей. Во­ни, пев­но ж, не до ме­не, а до те­бе приїха­ли!

Онися не­на­че про­ки­ну­лась. Во­на ти­хо пішла в ха­ту за матір'ю, на­че сліпий за по­во­да­та­рем.

- Оце гар­но! Глу­зу­ва­ла з ака­демістів, а од цього же­ни­ха втікаєш у са­док. Ве­ли­кий пак страх! Не ба­чи­ла зро­ду же­нихів. Ой, уже ж їх пе­ре­ки­ну­лась ціла низ­ка! Іди та ка­жи їм, що хоч.

Онися ввійшла в світли­цю, згор­нув­ши ру­ки, не­на­че свя­та. В неї в ру­ках бу­ла ви­ши­ва­на хус­точ­ка. Во­на підве­ла очі, приміти­ла свя­ще­ни­ка, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку й не встиг­ла обер­ну­тись, як Мос­са­ковський наг­нув­ся й поцілу­вав її в ру­ку. Во­на по­чу­ла на руці га­рячі, м'які, повні гу­би й по­чер­воніла, як маківка.

Онися одійшла й сіла на стільці. Во­на лед­ве підня­ла очі на Мос­са­ковсько­го і вгляділа йо­го тихі яс­но-сині очі, ма­то­во-біле ли­це, на кот­ро­му роз­лив­ся ду­же делікат­ний рум'янець. Ясні ку­чері бли­ща­ли наскрізь кру­гом Ха­ри­то­но­вої го­ло­ви про­ти вікна, ку­дою си­пав­ся зо­ло­тим по­ро­хом промінь сон­ця. Мос­са­ковський не зво­див очей з Онисі. Во­на по­чу­ва­ла на своєму лиці йо­го ти­хий пог­ляд, не зна­ла,