Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

працювала!

Так прийми ж мою подяку,

Вірний друже Аджідомо,

І ім’я те, що сказав я...

Сим ім’ям тебе вже вічно

Називатимуть всі діти».

 

І забився знову Нама,

Затремтів, захріп в конанні

І замовк, затих...- і хвилі

Понесли його спокійно.

А коли під трупом Нами

Зашарудів рум 5 бережний,

Зрозумів мій Гайавата,

Що лежить на побережжі

Уже мертвий Міше-Нама.

 

І почув він над собою

Якийсь шум, споло́х і крики,

Лопотіння крил пташиних,

І угледів смужку світла,

Що крізь ребра Міше-Нами

Ледве-ледве пробивалась.

І Кайошк - чайок крикливих,

Що блискучими очима

Приглядалися до його

І казали між собою:

«О, се брат наш, Гайавата!»

 

І, зрадівши, Гайавата

Крикнув їм, як із печери:

«О Кайошк! Брати і сестри,

Вірні друзі Гайавати!

О Кайошк! Чайки крилаті!

Переміг я Міше-Наму,-

Поможіть же мені вийти

На світ білий із неволі,

Швидше клюйте, розривайте

Бік широкий Міше-Нами.

І довіку з сього часу

Величатимуть вас люде

Тим ім’ям, що вас назвав я».

 

І чайок весела зграя

Заходилась біля Нами,

Заходилася клювати,

Розривати біле тіло,-

І із черева-печери,

Із могили під водою

Встав і вийшов Гайавата.

 

Біля рідного вігваму

Опинився Гайавата,

Зараз викликав Нокоміс,

Щоб стара пішла на берег,

Подивилася на Наму:

Мертвий він лежав, спокійний

І його чайки клювали.

 

«Переміг я Міше-Наму!

Я убив його! - сказав він.-

Ось над ним чайки вже в’ються,

То мої, Нокоміс, друзі!

Ти не руш їх, не розгонюй,

Бо вони мені дорогу

Показали із печери.

Хай вони добенкетують,

Хай наповнять свої вола,

А як ввечері, наївшись,

Полетять вони на гнізда,

Принеси миски для жиру,

Заготуй його на зиму».

 

І просиділа Нокоміс

Аж до вечора над морем.

Ось і місяць - сонце ночі -

Загорівся над водою,

Ось уже й чайки крикливі,

Повечерявши, знялися,

Полетіли до далеких

Островів на Гітчі-Гюмі,

І крізь заграву червону

Довго їх мигтіли крила.

 

Спав спокійно Гайавата,

А Нокоміс терпеливо

За роботою сиділа,

В сяйві місяця сиділа

До зорі, аж доки стало

Червоніти синє небо.

А як сонце заступило

Білий місяць,- знов з далеких

Островів на Гітчі-Гюмі

Повернулась біла зграя

І на Міше-Наму впала.

 

Три доби удвох по черзі

З трудівницею Нокоміс

З Нами жир чайки зривали.

А коли крізь голі ребра

Плюскотіти стали хвилі,

Понеслись чайки і зникли,

І одні кістки лишились

Над Великим Гітчі-Гюмі.

 

IX
ГАЙАВАТА І ПЕРЛИСТЕ ПЕРО

 

 

Там, де ллється Гітчі-Гюмі,

Де шумить Велике Море,

Стала там стара Нокоміс

І до хмар на захід сонця,

До вечірніх, пурпурових,

Простягла сердито руку.

 

Гнівно сонце опускалось

І палило за собою

Небо полум’ям червоним,

Як степи отаман палить,

Коли ворог настигає.

Нагло місяць, сонце ночі,

Вилітає із-за хмари

І вдогін за ним женеться

По слідах його кривавих

В дикім полум’ї пожежі.

 

І на захід сонця руку

Простягаючи, Нокоміс

Говорила Гайаваті:

«Там живе ворожбит лютий,

Меджісогвон - Дух Багатства,

Той, кого Пером Перлистим

Називають всі народи;

Там до заходу самого

Смоляні озера ллються,

Там гадюки в трясовинах,

Як огонь, червоні в’ються,

Змії люті се - Кінебік!

Охоронці, вірні слуги

Відьмака і душогуба.

 

Він се вбив лукаво батька,

Коли з місяця на землю

Той спустивсь мене шукати

І розшукував усюди.

Се ворожий Меджісогвон

Посилає нам хвороби,

Посилає лихоманки,

Білим дихає туманом

І смертельним паруванням

Трясовин гнилих і вогких.

 

Лук візьми свій, Гайавато!

Гострих стріл візьми з собою.

Томагаук - Поггевогон,

Рукавиці - Мінджікевон,

І березову пірогу.

Жовтим жиром Міше-Нами

Боки їй намаж, щоб легше

Поплила вона по багнах;

І убий ти душогуба,

Злого ворога Нокоміс,

Злого ворога народу!»

 

І озброївсь, і зібрався

У дорогу Гайавата,

Зсунув він пірогу в воду

І, поплескавши рукою,

Проказав: «Вперед, пірого,

Друже вірний і коханий,

На озера чорні плиньмо!

До вогняних змій - Кінебік!»

 

Вдалечінь летить пірога,

І лунає над водою

Грізно пісня Гайавати.

А над ним Кіню могучий,

Бойовий орел могучий,

Ватаг птахів, з диким криком

Попід хмарами кружляє.

 

Швидко він і змій угледів,

Велетенських змій - Кінебік,

Що лежали на болоті,

Гнулись, корчились, ряхтіли,

В злотні овиди 6 звивались

І, підводячись, повітря

Гріли полум’ям-диханням,

Щоб ніхто іти не зваживсь

В Меджісогвона оселю.

 

Та відважний Гайавата

Прогримів до їх сердито:

«Геть з дороги, о Кінебік!

Геть з дороги Гайавати!»

А вони в зневазі лютій

Одказали Гайаваті:

«Відступися, Шогодайя!

Геть додому, до Нокоміс!»

 

І тоді підводе вгору

Гнівно лука Гайавата,

З пліч скидає гострі стріли

І стріляти починає.

Кожний звук стріли міцної -

Крик конання, стогін смерті,

Кожний свист стріли дзвінкої -

Пісня смерті, перемоги!

 

У воді кривавій тяжко

Мертві змії колихались,

Гайавата ж поміж ними

Плив, кричав своїй пірозі:

«О, вперед, моя пірого,

Далі, далі, на озера!»

 

Потім взяв він жиру Нами

І помазав густо жиром

Боки човна, щоб