Франко І. Я. - Поеми - т. 4, Франко І. Я.

class="p1" style="">«Зачим мені боротися з тобою? -

Сказав Валентій.- Чи ж не мож нам жити

Обом самотньо? Я тебе не знаю,

Ані твоєї смерті не бажаю».

 

«Не знаєш мя, а прецінь в серці твоїм

Я викохавсь і виріс! Я - ненависть

До всіх людей! Борись, борись зо мною!

Я не стерплю, щоб жив хто ще, крім мене!»

 

«Ім’ям господнім заклинаю тя,

Демоне клятий, уступись від мене!»

 

«Га-га! Ім’ям господнім заклинаєш,

А сам о мене господа просив!

Його ім’ям приходжу я до тебе

І те несу тобі, о що благав ти!»

 

І вдарила страшенная поява

Його в грудь п’ястю. Від удару того

Спинилось серце в своїм скорім руху,

Застигла кров, посиніло лице,

Кровава піна стала на устах

І завернулись у орбітах очі.

 

Мов труп, на землю покотивсь Валентій

І так лежав, мертвий, заціпенілий.

Тоді коліном приклякла поява,

Притисла, що аж кості затріщали,

І, нахилившись над його лице,

Щось тихо шепнула йому до уха,

Таке страшне, глибоко таємниче,

А так пекуче, мов жало оси,

Заправлене в пекельную отруту.

І верглось враз Валентієве тіло,

Як мечесь ящірки відтятий хвіст,

І почали всі сустави пручатись

І кидатись, о землю бить собою

В страшенних судорогах. Руки рвали

Траву і зілля; скреготали зуби,

А з здавленої груді добувавсь

Звірячий, дикий, прошибливий голос.

 

В землі вже яму вибив під собою,

З-під нігтів рук повиступала кров,

І піною покрилося лице,

Коли вкінці поява відступила

Від мученика. Зціплий, недвижимий,

Посинілий, страшенний, він лежав,

Мов труп. Лиш звільна підносились груди,

Свій обіг звільна починала кров,

І довгих хвиль було потрібно, щоб

В болющім тілі знов затліла іскра

Життя, і мислі, й тямки. Звільна, тихо

Валентій встав, хитким, непевним кроком

Ступив наперед і спинився знов.

 

У голові його була пустиня:

Що сталось з ним - не тямив. Все від хвилі,

Як кинувся на землю, просячи

Недуги в бога, потонуло в чорну

Тьму забуття. Лиш біль лишився лютий,

Якийсь таємний, невловимий біль,

Котрого він не знав причини й місця.

Страшна утома тіла ще зміцняла

Той біль, хоч се був біль душі, не тіла.

 

І враз йому неясно пригадалась

Страшна поява, що боролась з ним,

І пригадалось, що якісь страшні

Слова вона йому шептала в ухо,

Що від тих слів душа його замерла

І тіло заметалося, мов кождий

Сустав в нім рвавсь від цілості осібно,

І що слова ті - се причина болю.

Жало, що й досі в рані ще стримить.

Та що се за слова? Який їх зміст?

Він дарма хору думку напружає,

Ворушить споминки! Немов залізна

Стіна довкола слів тих засклепилась,

Добратися до них ніяк не може.

 

І, сам себе не тямлячи, в задумі

Повільним кроком він у дім пішов

І в залу, повну гостей, світла, шуму

І радості, вступив, мов дух Ереба.

Один лиш крик смертельної тривоги

Пройшов по гостях, остовпів отець,

Зомліла Сільвія на вид його.

Блідий, розхристаний, з лицем кровавим,

З розкудланим волоссям, в порваній

Одежі, з впертими наперед себе

Очима, він стояв хвилину в дверях,

Немов нагадував, де він зайшов,

Мов дивувавсь, чого помовкли так

І побіліли й затремтіли всі.

Відтак повільно, мовчки перейшов

Півперек зали й сів коло невісти.

 

Мов ангел смерті пролетів над домом,

І замахнув мечем, і перетяв

Усі живі нитки, що серце з серцем

В’язали,- так нараз почули гості

Якусь відразу, страх, обридження

До мученика. Мовчанка засіла

Мертва на місце радості; музики

Утихли, світла гаснуть почали,

І гості тихо, боязно розповзлись

Із зали. Німо, миючись сльозами,

Не оглядаючись, пішла вкінці

І Сільвія. Лишень отець старий

З розбитим серцем, у страшеннім горі,

Котрого сам не розумів, не збаг,

Остався з сином, що все ще сидів

Німий, недвижний, витріщені очі

Впер в одно місце і всі сили духу,

Всі мислі й нерви напружав і мучив,

Щоб відгадати демонські слова.

 

Отець сидів і не зводив очей

З його лиця, і холодом у нього

Стиналось серце, і не шевелились

Уста сказать хоч словечко до сина.

Неначе чув, що бездна отворилась

Між ним і сином і що вже ні сльози,

Ні молитви, ні жертви бездни тої

Не замостять. Вкінці підвівся, встав,

І хусткою обтер лице кроваве,

І слуг покликав, щоб обмили пана.

Відтак, задуманого, взяв за руку

І в ліжко, мов дитину, положив,

І хрест зробив над ним, і рік: «Засни!»

А сам всю ніч без сну над ним просидів.

 

О серце батька! Ти, як звід небесний,

Такий всеобнімаючий, просторий!

Такий чудово чистий, лазуровий,

Коли всміхається до нас весною!

Такий могучо-потрясаючий,

А враз і благодатний, оживлющий,

Коли в літну́ю спеку громи шле,

І бурю, й дощ і дрожжю наповняє

Слабії твори, але чистить воздух

І освіжає землю, кормить ріки.

Такий в важкій задумі сумовитий,

Коли вмира дитя його любиме,

Чудове літо, і такий старанний,

Коли вкрива дрімаючу дочку,

Царицю землю, в чисті, білі ризи,

Щоб свіжа, ясна, пробудилась знов!

О серце батька! Як же велична,

Здорова, сильна, покріпляюча,

До жертви скора, фальші несвідома,

Глибока й тиха враз твоя любов!

 

На другий день заплакана, тремтяча

Прибігла Сільвія; їй думалось,

Що вже Валентія в живих не взрить.

А він, проспавши ніч усю спокійно,

Встав хоч блідий, та май зовсім здоров,

І навіть вираз дикий, боязкий

З