Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

— Не знаю… — підібгала губи жінка. — Тепер уже стане ясно, кому що…

Вона знову опустила голову, показуючи капітанові свої каштанові кучері, і він відхилився із стільцем, наскільки дозволяла стіна його невеликого кабінету.

— Виходить, ваша тітка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Більше любила Оксану Павлівну? Чи не так?

— Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани — Павло Йосипович — братом. Однакова рідня… Просто Оксана краще уміла з нею ладити, завжди підтакувала. Бували випадки, коли тітка, земля їй пухом, і на Оксану гнівалася. Тоді переписувала заповіт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках…

Допит ставав для Андрійка цікавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капітана, і той сподівався вивудити у неї якісь важливі деталі з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слід. Бо досі вони з Петром Яковичем Співаком практично нічого не мали. Допитувати племінниць Гальчинської як підозрюваних поки що не могли і тому блукали із своїми запитаннями, немов у глухому лісі. Протоколи і радника юстиції, і капітана, як потім виявилося, були дуже схожі, майже однакові, і відрізнялися один від одного лише відповідями сестер, в яких відбивалися різні характери жінок і неоднакове ставлення до тітки.

Раптом із-за тонкої фанерної перегородки, імітованої під справжню стінку, що колись розділила один великий кабінет на два маленьких, долетів жіночий крик. Андрійко прислухався.

«Яке ви маєте право мене підозрювати! — волала жінка. — Так, книжка у мене. Але мені сама тітка дала її перед смертю. Бо заповіт на мене. Це наша сімейна справа, і нічого вам втручатися…»

Голосу Співака не було чути зовсім, хоч Андрійко знав, що радник юстиції не мовчить. Співак був людиною інтелігентною і ніколи не підвищував голосу, навіть коли розмовляв із найбуйнішим злочинцем. Чим більше лютував підслідний, тим тихіше звертався до нього Петро Якович. І це впливало. Співак робив усе для того, щоб показати при допиті свою безсторонність і неупередженість. В цьому йому добре допомагала своєрідна манера триматися мовби доброзичливий і м'який співбесідник.

Андрійко зрадів почутому. Природно, що у сусідньому кабінеті мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку він так безрезультатно шукав у квартирі загиблої. Про яку іншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас він подумав, що Співак уже сказав, що смерть тітки сталася не від природних причин, що це — вбивство…

В цю хвилину двері кабінету Андрійка відчинилися, і, пропускаючи поперед себе розпашілу, із збитою на голові набакир норковою шапочкою, про яку від хвилювання господиня забула, на порозі постав довгов'язий радник юстиції.

— Остапе Володимировичу, — звернувся до капітана Співак, примощуючись на вільний стілець, — ви турбувалися, де поділася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлівни… Сідайте, будь ласка, — звернувся слідчий до неї, показуючи на вільний стілець. — Ми тут усі разом, так би мовити, гуртом, закінчимо нашу розмову. Повторіть, Оксано Павлівно, як книжка до вас потрапила.

— Дуже просто, — буркнула Гальчинська, — я вже сказала, тітка дала…

— А чого б це вона вам раптом давала свою книжку?

— Бо написала заповіт на мене.

— І вона наперед здогадувалася, що за два тижні помре, і боялася, що ви не знайдете у хаті книжки? За заповітом, ви все одно через півроку ввійшли б у права спадкоємиці і одержали б… — м'яким, тихим, якимсь співчутливим голосом, немов дивуючись із такого нерозсудливого вчинку старої Гальчинської, говорив Співак.

— Як вона могла здогадуватися, що помре? Просто дала.

— Невже знала, що за два тижні її вб'ють?

У кімнаті зависла тяжка тиша.

— Як це «вб'ють»? — отямилася Оксана Гальчинська. — Як це «вб'ють»? — повторила вона механічно, ще не до кінця осмисливши новину.

— А так, — підтвердив Андрійко, — ваша тітка померла не своєю смертю, її було вбито.

— Ой! — тільки й змогла скрикнути Хоменкова, у якої очі стали круглі, як гудзики, і вена затулила обличчя руками.

— За даними судмедекспертизи, череп розкроєно ударами молотка… — уточнив Співак і, почекавши хвилину, даючії час жінкам опам'ятатися, спитав, звертаючись до обох сестер:

— Що ви з цього приводу скажете? Хто це міг вчинити? Як на вашу думку.

Жінки переглянулися, але їм мов заціпило. У кабінеті ще якийсь час запала мовчанка. Обличчя Оксани Павлівни вкрилося бурими плямами.

— Так ви нас підозрюєте з Шурою? Що ми — убивці?! — З очей Гальчинської бризнули сльози. — Щоб ми свою рідну, ріднесеньку, боже мій, боже, таке подумати! Совісті у вас немає, бога з душі, — накинулася вона на Співака.

Той ледве витримав цей натиск.

— Вас не підозрюємо, а просимо допомогти знайти вбивцю… Розумію, що відразу вам нічого на думку не спаде, але подумайте, поміркуйте, хто це міг вчинити. Якийсь знайомий, сусід чи іще хтось? Переберіть у пам'яті всіх, хто так чи інакше був зв'язаний із вашою покійною тіткою. Без допомоги нам буде важко знайти злочинця…

Випровадивши заплаканих жінок, Співак повернувся до Андрійка і сказав:

— Робимо зараз обшук на квартирах в обох. Негайно. Там, очевидно, є речі убитої. Наприклад, ми не бачили зимового хутра у загиблої, а сусідка сказала, що покійна носила дорогі шуби. Де вони поділися? Зима — і жодного теплого пальта чи шуби!

— Чортів Кучеренко! — розізлився капітан. — Засраною мітлою гнати його з міліції! Додумався залишити їх у квартирі! Не опечатав. І вони винесли усе, що хотіли. — Тепер, згадавши про прорахунок лейтенанта Кучеренка, капітан зрозумів страх, що гніздився в очах Олександри Хоменкової. Ще не знаючи, що тітка померла не своєю смертю, вона боялася, що міліція викриє їхню з Оксаною крадіжку. Але не це викликало у капітана таку лють і круті епітети: непокоївся, як там у лікарні його Іра, збирався після допиту племінниць Гальчинської гайнути до неї, а тут доведеться їхати на обшук. Якусь мить він навіть хотів попросити Співака обійтися без нього, але стримався. Служба є службою… А на службі капітан Андрійко