Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, і у Олександри Іванівни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до міліції і так докладно розпитують про померлу тітку. Проте крізь тінь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жінки якийсь острах. Це зацікавило капітана. Чого боїться ця Хоменкова — адже поки що не знає, що розслідується убивство.

Розмова точилася мляво. Андрійко ретельно записував у протокол усі відомості про генеалогічне дерево Людмили Гальчинської, про усіх живих її близьких і далеких родичів, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тільки родичів у Києві та по всій країні кілька десятків, а знайомих — сотні, серед яких Олександра Іванівна назвала і відомих акторів, режисера з студії художніх фільмів, композитора і людей, знаних тільки по імені, — якісь Андрії, Богдани, Семени, Юрки…

Капітан, слухаючи Хоменкову, внутрішньо жахався, скільки чекало на них роботи, скільки пошуків, розмов, зустрічей із названими та й іще не названими людьми, поки вони із Співаком вийдуть-таки на вбивцю.

Він звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Іванівна не назвала жодної жінки.

— Вона що, дружила лише з чоловіками?

— Здається, була у неї і подруга, — сказала Хоменкова. — Але я її бачила лише один раз, навіть імені не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна… Не скажу.

Допитуючи Олександру Хоменкову, капітан Андрійко відчував, що йому щось заважає. Нарешті збагнув: каштанова зачіска цієї жінки. Київські перукарі за допомогою усякої хімії навчилися робити своїх клієнток схожими одна на одну, мов близнята. Ті самі фарби, стандартні смаки перукарів, які виховували схожі смаки у своїх клієнток. Іра — дружина капітана — лежала у лікарні, готуючись до операції на шлунку, і природно, що серце капітана час від часу від самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрійкова Іра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, і, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи відповіді і виставляючи перед очі капітана усе своє руде полум'я, йому мимоволі уявлялася лікарняна палата, ліжко, на якому під білим простирадлом, освітлюючи усю палату рудим вогнем, поблідла і злякана, лежить його Іра. «Начепила б шапку, — буркотливо думав він про допитувану. — Адже жінкам дозволяється у приміщенні не знімати головного убору. На біса вона скинула!»

— Ваша тітка мала якісь заощадження? — тим часом питав капітан.

— Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.

— Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?

— Не знаю, — відповіла жінка.

— Як так? І не здогадуєтесь?

— Не цікавилася. Не люблю рахувати у чужій кишені.

— Ну, не зовсім у чужій… Заміжньою ваша тітка, здається, не була, дітей не народила… Скажіть, крім вас і вашої двоюрідної сестри, хто міг би претендувати на спадщину?

— Не знаю. Але навряд чи хтось іще. Ми із Оксаною найближчі. Крім того, вона писала заповіти.

— На вас?

— По-різному.

— Тобто як?

— Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.

— Чому?

— А який гедзь її штрикне… Образиться, бувало, на когось із нас і каже: «Ти мене не любиш, помру — нічого не одержиш. Усе буде не тобі».

— Ви її доглядали?

— Великого догляду вона не вимагала. Цілком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тіло, страшенно не хотіла товстіти, але роки робили своє, і до того ж їла вона багато, любила делікатеси, вино.

— Де ж вона брала ці делікатеси?

— Здається, оця подруга їй приносила, а у тієї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфеті — чи у Раді Міністрів, чи в Цека…

— У чому ж виявлялося ваше піклування?

— Найбільше в окремих дорученнях. Посилала у крамниці, на ринок. М'ясо з крамниці вона не їла, тільки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постійно у грузинів мандарини, курагу, горіхи. Вона не хотіла покидати хату, рідко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною і бігали. Хоч і в своїй сім'ї справ по горло, та все ж рідна тітка, самотня…

— Чим же ви могли їй не догодити?

— А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здуріє.

— Ви давно бачили її?

— Тижнів зо два. У мене діти грипували, не могла відірватися, та і вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тоді, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: «Треба — покличу». Іншим разом забіжиш по дорозі, — я там часто на Сінному ринку буваю, — спущусь і до неї, стукаю — не відчиняє. А знаю, що дома сидить і не відгукується. Чим старішає людина, тим більш дивацтв у неї… Та я за це не ображалась… Може, думаю, спить, а може, настрій такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нікого бачити не хотіла…

— У вас є телефон удома?

— Так. І у мене, і у Оксани. Як їй щось треба — дзвонила. Я того разу забігла провідати, а вона надулася, як індик… А потім дивлюсь — бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчірку, почала витирати шафу, відхилила дверцята, і тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволіла. «Я тебе просила?! Кинь ганчірку! Нема чого мені благодійність показувати! То місяцями не ходиш, то в очі тичеш, що пилюка зібралася!»

У мене спустилися руки. А вона не вгаває. «Удаєш, ніби дбаєш за свою тітоньку, любиш! Знаю твою любов! Тільки й дивишся-видивляєшся, що у тітки погано лежить!»

Я дуже образилася, кинула ганчірку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, — Хоменкова гірко зітхнула. — Але ж так стало прикро… Ви розумієте?

— Розумію, — кивнув капітал. — Та повернемось до наших баранів. — Приказку цю він підхопив у колишнього свого начальника — полковника Коваля. —