Роман Миколайович Коваль - Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль

почали бешкетувати, — стверджував письменник Борис Антоненко-Давидович. — У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли» [7, с. 1222].

Може, і не помилявся письменник, та все ж виникає питання: як під зимовим одягом зеленівці могли розгледіти білі комірці і краватки? Напевно, Антоненко-Давидович писав з чужого голосу, бо дисципліна у селянському війську Зеленого таки була. Кадровий військовий Всеволод Петрів звернув увагу, що вже о 9-й годині вечора «було вже тихо у Києві. Ходив я шукати штабу облоги аж до Києва I. І всюди спокійно, ні вистрілу одного не чути. І на рогах вулиць горять невеличкі ватри, а коло них гріються стійки Дніпровської дивізії та ходять стежі, підтримуючи лад» [47, с. 622]. Тобто грабунків чи самовільних реквізицій не було…

19 грудня до Києва помпезно вступила Директорія. На Софійській площі Петлюра, який прибув найпізніше, приймав парад. Військо виглядало добре. «Дійсно, справжнє військо, народна армія українська», — радів Микола Ґалаґан, співорганізатор Богданівського полку в 1917 році [18, с. 399]. Але серед частин, які лунко карбували крок перед Святою Софією, не було дивізій Зеленого. Чому?! Бо Петлюра не дозволив. Мовляв, ненадійні вони. Не запросив Головний отаман і Зеленого стати поруч та приймати парад разом. Щоб не ділитися славою з тим, хто її здобув?

Трипільці були глибоко ображені. Недовіра до них з боку Петлюри, якого вони піднесли чи не на найвищу сходинку влади, та загравання уряду УНР з «буржуазною Антантою» викликали розчарування. Тим часом у міністерських кабінетах і урядових департаментах почалося щось неймовірне. З них викидалися всі, хто не був соціалістом. Ну що з того, що ти фахівець?! От якби ти був соціалістом… А так — вали звідси!

Свідки подій оцінювали урядову діяльність як безладну, хаотичну, навіть божевільну. Ось що у грудні 1918 р. нотував у щоденнику Дмитро Донцов: «В колах Директорії — безлад і прострація… В Директорії якесь божевілля… На міністрів призначено хлопчаків… Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму» [21, с. 124, 125].

Про хаос, який ширила Директорія, писав і командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець. «Тверджу, — зазначав він, — що ні Винниченко, ні Директорія в цілості не мали ясної політичної лінії та що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і всередині її» [35, с. 312]. Вже в ті дні Коновалець заявив Винниченкові, що політика Директорії «веде Україну до катастрофи» [35, с. 313].

Отакі були керівники! Покерували кілька днів, і всім стало ясно, що Україна летить у прірву! Гетьманові державу будувати не дали, а самі виявилися неспроможними навіть зберегти те, що він створив і налагодив.

Це розуміли й деякі урядовці, тому прагнули якомога швидше використати ситуацію, щоб збагатитися. Міністр фінансів нового республіканського уряду Борис Мартос звернувся із проханням до полковника Коновальця надати в його розпорядження кілька відділів Січових стрільців, щоб реквізувати золото в київських ювелірів і торговців. Мартос діяв за принципом тодішніх київських грабіжників: «Тепер усі за республіку! Вивертай кишені!» Євген Коновалець оцінював злодійську діяльність Мартоса як одну з «найсумніших сторінок» Української революції, вважав його «головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році» [35, с. 314, 331].

Безладдя, котре сунуло з верхів, дійшло і до казарм. Дисципліна армії впала. Євген Коновалець, якого Петлюра призначив комендантом Києва, сказав, що за військо УНР не ручається. «Зробила тяжке вражіння ця заява», — зазначав Донцов [21, с. 124, 125].

Почалися конфлікти і між військовими. Зелений і його товариші були невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, «обсадити» столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, та ще й надав йому ледь чи не диктаторських повноважень. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, «чоловік трохи нечесний» [58, с. 24]. Цей Чайківський «уславився» безпідставними арештами, реквізиціями, розстрілами. Чи не в них потім звинуватили зеленівців?

Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які пришли з Австро-Угорщини «в наш Київ» та ще й командують, не знаючи «душі і психології українського Наддніпрянського селянства» [58, с. 24]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці — елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що «всьому виною Коновалець, то він все наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була» [67, с. 393].

Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю — до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав. Тоді Петлюра видав інший наказ, який багато хто сприйняв як провокаційний: вирушати Дніпровській дивізії в Галичину воювати проти поляків, до яких трипільцям не було ніякого діла. Петлюра забув, що Дніпровська дивізія формувалася за територіальним принципом, а такі частини не мають бажання віддалятися від своїх домівок, які мусять захистити від насильників. До того ж зеленівці були добровольчою частиною, пішли воювати за Україну не із примусу, а з доброї волі, внутрішньої потреби. Серед них не всі були військовозобов'язані, значна частина вояків виявилася непризовного віку — або старшого віку люди, або юні. З добровольцями не варто говорити мовою ультиматумів, до них потрібен інший підхід. Добровольці наказ виконують не тому, що до цього їх примушує закон, а тому, що віддає його авторитетна людина, яка ще й пояснила рацію і потребу виконати розпорядження.

Чому б Головному отаманові не послати до Галичини Січових стрільців? Нехай би боронили своїх батьків і матерів. Стрільці цей наказ охоче б виконали… Але ні, треба все зробити навпаки. Звичайно, справа вояків слухати команди, але коли накази нерозумні, то й авторитет командира нетривкий.

Треба звернути увагу на те, що Петлюра наказав їхати в Галичину напередодні Різдва, коли настрій у повстанців був святковий, ніяк не войовничий — перемогу над гетьманом вони здобули, час і куті з'їсти в родинному колі. Традиція така тоді була — збиратися на Різдво всією родиною…

Відпустивши