Роман Миколайович Коваль - Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль

у Трипіллі Зелений захопив 20 листопада. Наступного дня він пішов зі своєю ватагою на Григорівку, де за високими мурами цукроварні, збудованої ще 1841 року, зайняла оборону григорівська варта. Було там 120 козаків і старшин, які мали на озброєнні 10 кулеметів.

На світанку 22 листопада за умовним сигналом понад 600 повстанців кинулися на приступ, але шквальний вогонь відкинув їх. Тоді цукроварню взяли в облогу. Побачивши, що ситуація кепська, гетьманці відступили до Обухова. Над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів червоний прапор. У той час він ще символізував свободу. Мине не так багато часу, і червоний колір стане символом «московсько-жидівської комуни» з її страшним терором…

Проголосивши у Григорівці на мітингу Дніпровську дивізію, Зелений 23 листопада виступив на Обухів.

Ой наступала та чорна хмара, Став дощ накрапать, Ой там збиралася бідна голота… Пили горілку, пили наливку Ще й мед будем пить, А хто з нас буде сміяться, Того будем бить!

Та не так сталося, як співалося. Може, й випили горілки за перемогу, але була вона пірровою — зеленівці своїми ж руками прокладали дорогу в Україну московській орді, яка й мед питиме, і сміятиметься над нашим горем…

Розгромивши в Обухові гетьманців і німців, повстанці подалися до Ржищева поколошкати там «куркулів». Та спочатку вирішити «узяти трохи хліба» в кагарличан, але так отримали по зубах від місцевих козаків, що далі вже оминали їхнє містечко. Дванадцять трипільців загинуло тоді. Промайнула навіть чутка, що й Зелений загинув… Організував відсіч кагарлицький отаман Дьяків.

Скориставшись закликом Директорії до боротьби проти «пана-гетьмана», Зелений оголосив мобілізацію. До Трипілля потягнулись людські вервечки з Гусачівки, Григорівки, Матяшівки, Красного, Козіївки, Долини, Копачева, Вільшанки, Деремезни, Перегонівки, а найперше з Витачева, Халеп’я, Верем’я, Черняхова, Жуківців, Дерев’яної, Злодіївки (тепер Українка). Мабуть, і з інших сіл були. Трипілля перетворилося у військовий табір.

«У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці, — згадував один трипілець. — А ще пам'ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивились — то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав» [29, с. 18].

На мобілізацію відгукнулося близько чотирьох тисяч селян. І люди продовжували йти до Зеленого. Після перемог над німцями і гетьманською вартою авторитет його сягнув захмарних висот. В уявленні земляків він ставав захисником народу.

«Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого у Трипіллі, — згадував очевидець. — Мені тоді було десять років. Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу. Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебень. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки» [29, с. 18].

Так знову Трипілля перетворювалося на «удільне князівство». Але «князеві Данилу» у Трипіллі ставало тісно, він мріяв про Київ.

На Київ

У Києві здобувачів завжди чекає слава, саме там місце «народному князеві». І Зелений, як 1592 року кошовий товариш Кшиштоф Косинський, пішов із Трипілля війною на Київ. Зелений, мабуть, мріяв не тільки здобути столицю, а й ґрунтовно «почистити» її. У столиці завжди по вінця добра — на все Трипілля вистачить! Та й села, що пристали до повстання, не бідуватимуть.

На Київ виступило чотири полки зеленівців, два з яких під проводом Олександра Данченка пішли лівим берегом через Баришпіль — Дарницю. Після перемоги над гетьманцями неподалік Білогородки Зеленого вже ніщо не могло спинити. 12 грудня 1-ша Дніпровська дивізія захопила Софіївську Борщагівку, а проти ночі на 13 грудня — Біличі та Святошин. Вояки 2-ї Дніпровської дивізії під командою Олександра Данченка, заступника Зеленого, вибили гетьманські загони з Дарниці. Вранці 14 грудня трипільці завдали поразки офіцерським відділам Павла Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і Криваненка (тепер «Більшовик») та на «Арсеналі». Зеленівці поспішали увійти до Києва першими, щоб ніхто не завадив звести порахунки та взяти з «руських буржуїв» контрибуцію.

14 грудня 1918 р. селянське військо Зеленого увійшло до столиці, випередивши і Січових стрільців, і Директорію. Колони втягувалися Брест-Литовським шляхом під червоними прапорами і гаслами «Вся влада Радам!» та з великим портретом Тараса Шевченка попереду. Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали «визвольних пісень» [21А].

Українські пісні в той день можна було чути на Жидівському базарі, Бібіковському бульварі, на Пирогівській, Фундуклеївській, Хрещатику — скрізь, де проходили зеленівці. За козацтвом сунула довга валка із сивовусими поважними дядьками, які, напевно, мріяли «трохи пограбить руських і жидів». Ні, вони не думали ярмаркувати по чужих кишенях, хотіли просто відібрати своє, і то якщо отаман дозволить.

«Українське село вливалося в Золотоверхий Київ — свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, — згадував командир Гордієнківського кінного полку Всеволод Петрів. — Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною… То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. — Ред.), як Січові Стрільці… Я бачив червоні стрічки під кокардами з тризубом, чув, як сивий дядько обозний кричав: «Пам’ятайте, хлопці, бережіть, що завоювали, бо це наша праця». В тих лавах, на вістрях їх багнетів, а не в універсалах міг прочитати кожний: «Віднині ми будемо господарями у своїй хаті…» [47, с. 623].

Молодцювато і бадьоро виглядало те селянське військо. Радісні кияни посунули за ним на Хрещатик. Повсюдно лунали крики «Слава!». Та раптом з боку Міської думи, де шалів від безсилої злоби «Протофіс», почулися постріли. Козацькі пісні обірвалися. Роздратовані спробою зіпсувати свято, зеленівці накрили хмарами куль це московське кишло промисловців і фінансистів.

«Здобувши Київ, зеленівці