Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

class="book">- Це від неї, - тільки й сказав він на всі зацікавлені розпитування. Але ніколи нікому нічого про неї не оповідав, і за це я ще більше почав шанувати свого друга, бо ніколи не міг спокійно слухати, як розбещені парубійки слиняво розповідали усяку гидоту про "бабйо" - про тих, хто їм життя дає, коло кого вони самі може надхненно вмлівали десь, там, на далекій батьківщині, зоряними ночами...

Грав Мельниченко й на мандоліні якось особливо гарно, з глибоким чуттям.

Та після того, як фельфебель, дізнавшись про Мельниченкову вмілість, почав иого і раз, і вдруге, і втретє викликати вечорами до себе - потішати гостей співами та грою, - засумував товариш Хома: і співати, і грати покинув, і ні на які наші благання не зважав.

Після першого виклику до фельдфебеля - це було вже навесні, а жив фельдфебель у подвір'ї казарми, в казенній квартирі, - товариш Хома, вернувшись пізно до казарми, вже не оповідав нам своїх чудових пригод, не переказував кращих творів літератури, а, саркастично посміхаючись, тільки мені й сказав, як начальство поставило його на балконі, довго добираючи найзручніше місце перед одчиненими до кімнати дверима, де випивали й розважалися гості, і примусило його проспівати ввесь репертуар, не догадавшися, бодай про людське око, почастувати чимось - нехай шклянкою чаю, чорт його бери! - і звертаючись, як і в казармі, брутально на "ти". А часом ще й вислов лювало недотепні дубові критичні думки свої про Хомині співи та гру...

Другого й третього разу Хома Мельниченко вертався ще похмуріший.

Після того, здається, вже більше начальство його не викликало: що там у них сталося, я так і не знаю, але фельдфебель од того разу ще лютіше напосідати став на Мельниченка-солдата, не минаючи й найменшої нагоди, щоб допекти йому якнайболючіше, щедро наділяючи нарядами та всякими іншими карами сердешного артиста.

"ЧУЖОРОДЦІ" В НАШІЙ РОТІ

Наша рота, так само, як і всі фінляндські полки, складом своїм була дуже строката: найбільше тут було новгородських, псковських, вітебських, смоленських, чомусь багато архангельських, чимало поляків із Сувалківської, Гродненської, Сєдлецької губерень; були естонці, фіни з російських повітів прибалтицьких країв, було кілька жидів і навіть один болгарин. Українців до Фінляндії пригнали року 1914 вперше.

Неприхильного свого ставлення до чужинців начальство зовсім не приховувало, і кидалося те ставлення в вічі вже на перший погляд. Найбільше ганяли, навантажували найтяжчою роботою, найчастішими "нарядами" наділяли саме чужородців, а підвищення службової ранги представники чужородців, не зважаючи часом на найретельнішу службу, могли даремно чекати роками. До учбової команди, звідки виходили потім унтер-офіцери, чужородців зовсім не брали. І доводилося спритнішим із них - або мовчки тягти лямку рядовика всі три з половиною роки служби, або, відповідно до фаху, відбувати службу за трохи легших обставин, у спеціяльних командах.

У нашій роті, наприклад, чимало поляків було в кравецькій майстерні, жидів - у шевській, за кухаря теж був якийсь чужородець. Але це - спритніші, розвиненіші.

Та були тут і обійдені долею типи чужородців, що ніякого майстерства чи ремесла не знали. Для цих військова служба була гірша за всяку каторгу.

Не можу без глибокого жалю згадати сердешного болгарина Петка Делі-Бошка, що потрапив до фінляндського війська майже разом зо мною, просто з якогось огороду болгарської артілі в Басарабії.

Це була здорова, червонолиця, з великимй овечими очима в довжелезних чорних віях, доросла дитина, як справжній син басарабських степів, наївна й довготерпелива. Петко Делі-Бошко, собі на горе, аніяк не знав російської мови. На цьому тлі, та на тлі цілковитої неписьменности його, довелося бідному хлопцеві вистраждати, мабуть, багато більше в казармі, ніж вистраждав він, працюючи за наймита на куркульських городах своїх земляків.

Я мав нагоду спостерігати, як цей веселий, з беззмінною посмішкою на устах, життєрадісний юнак, що спочатку по-дитячому сприймав усе навколишнє оточення, широко вдивляючись у цей новий і дикий для нього світ, поволі, день за днем, тиждень за тижнем занепадав духом, марнів, усього став жахатися, замикався в собі, як затуркане звірятко, кожної хвилини сподіваючись якогось дошкульного удару з несподіваного зовсім боку.

А ті удари, з ласки начальства, на Петка сипалися, треба признатися, аж занадто щедро. Нерозуміння Петком Делі-Бошком російської мови, крім безпосередніх, прикрих для нього наслідків - він не міг ніяк уторопати слів команди, повертався завжди не туди, куди поверталися в строю всі, не міг призвичаїтися до рушниці, терплячи за це безнастанні кари, - крім цих наслідків, за мовчазної згоди й потурання начальства, вся братва солдатська, хоч і сама була надто сіра й мало чим відрізнялася в розвитку від Делі-Бошка, але часто знущалася з болгарина, влаштовуючи собі веселі розваги з затурканого, засмиканого звірка.

На ще більше собі торе, потрапив Делі-Бошко до рук ефрейтора Уткіна, колишнього дрібного прикажчика якогось лісового складу, людини зовсім некультурної, брутальної, а головне - безнадійно дурної й хвалькуватої.

"Дядька" Уткін, зневірившися в тому, що Петко колись навчиться військової премудрости в загальних лавах новобранців, узяв собі Петка в індивідуальну обробку. Він ганяв його по подвір'ю в той час, коли ми відпочивали чи перепочивали, посилав, щодня на кухню без усякої черги, ганяв його до полкової крамнички по цигарки, примушував начищати свої чоботи й гудзі, наказував на вченні зрозгону падати в брудні калюжі, а потім, даючи п'ять хвилин часу - чиститися, доводити себе до "справжнього" солдатського вигляду.

А найбільше єфрейтор Уткін знущався з Петка в казармі, виставляючи його струнко, з рукою під козирком, перед царським портретом. Не було тото дня, щоб цей домашнього походження садист не ставив отак бідного Петка на дві, три, або й чотири години, примушуючи сотні раз вигукувати, на потіху іншим, підлеглим Уткінові, "сєрим", надзвичайно важкі й навряд чи зрозумілі Делі-Бошкові фрази:

- Ваше імператорскоє велічество, я